А якщо критично оцінити всю навколоправописну ситуацію…

Ось уже Володимир Гройсман підписав нову редакцію українського правопису.
Перемога? Можна вже й чепчики вгору підкидати? Кляті вороги української мови в розпачі рвуть на собі волосся і здійснюють акти масового самогубства?

На жаль, усе далеко не так веселково. А якщо критично оцінити всю навколоправописну ситуацію, то для занепокоєння виявляється значно більше підстав, ніж для радості.

Почнімо з того, що ніхто з відповідальних чи утаємничених осіб так досі доладно не пояснив, які були об’єктивні підстави впроваджувати правописні зміни саме зараз. Хтось може заперечити: мовляв, кожна країна повинна переглядати правопис принаймні щодвадцять років, тому що мова змінюється. Про мовне підгрунтя буде трохи нижче, а зараз розглянемо соціально-політичні аспекти.

Україна перебуває в стані війни, де проблема мови відіграє чи не ключову роль. Та й серед захисників нашої держави чимало російськомовних. Тому будь-які втручання в мовні питання повинні бути виваженими й науково обґрунтованими – щоб не спровокувати нові конфлікти і не погіршити й так складну мовну ситуацію. Особливо обережно слід поводитися з правописом, який – попри всю його недосконалість – є тим компромісом, що об’єднує всіх носіїв української мови. Див. дет. у статті «Martin Heidegger»: війни правописні та реальні» (https://independent.academia.edu/VakulenkoMaksym).

Якщо вже з’явилася група ентузіастів, зацікавлена в радикальних правописних кроках, то вона мусила б насамперед з’ясувати, який вплив матимуть пропоновані зміни на суспільство: який відсоток українців підтримає зміни, який стане в опозицію, а скільки людей взагалі відмовляться від української мови і перейдуть на російську. Авторові цих рядків так і не вдалося розшукати хоча б якесь соціологічне дослідження на цю тему. Може, десь є такі і їх просто забули оприлюднити? Цікаво ознайомитися з результатами.

А якщо таких досліджень проведено не було, то як можна охарактеризувати ступінь відповідальності і рівень державницького мислення тих, хто виступає за радикальні зміни правопису і тим більше активно їх упроваджує?

Скидається на те, що справжніми причинами правописних змін були не внутрішні, не мовні, а зовнішні, позамовні чинники. Які саме? Кому зненацька закортіло вдатися до радикальних правописних змін у такий складний для України час?

Автор цих рядків не має остаточної відповіді на ці питання. Проте є деякі міркування, які можуть наштовхнути вдумливого читача на певні висновки.

  • Перший факт. 16 листопада 2000 року Транслітераційна комісія під головуванням Василя Німчука схвалила розробку української латиниці, запропоновану ТКПН. Див. дет. у монографії «Українська термінологія: комплексний лінгвістичний аналіз», де в додатку є копія рішення комісії та інші дотичні документи (https://independent.academia.edu/VakulenkoMaksym). Відповідно до розпорядження Президії НАН України, Транслітераційна комісія мусила внести цю розробку в проект нового правопису. Але Василь Німчук заявив, що не буде цього робити через те, що літера «г» там транслітерується як “gh”, а НТШ у Нью-Йорку проти цього. Сказав, що автор цього допису, як секретар комісії, мусить це питання погодити з ними, а тоді вже він усе подасть.
  • Другий факт. На початку 2001 року автор цих рядків разом зі своїм батьком, професором КНУ ім. Тараса Шевченка Олегом Вакуленком завітали до Василя Німчука в Інститут української мови, щоб підписати спільну проектну заявку. Василь Німчук саме пив коньяк разом з Олексою Біланюком – представником Американського фізичного товариства. Тому що пан Олекса привіз Василю Васильовичу з Америки 15000 доларів «для підтримки української мови». Сказав, що якщо «буде робота», то підкинуть іще грошенят. До речі, після розмови з паном Олексою Василь Німчук ту нашу заявку так і не підписав.
  • Третій факт. Як показало подальше спілкування з групою мовознавців, які входили в коаліцію Василя Німчука, вони були дуже засмучені й розлючені тим, що їхні правописні зміни так і не прийняли. Думається, що головною причиною було те, що наступної порції матеріальної підтримки вони так і не отримали.
  • Четвертий факт. Після лекції американського кінорежисера Бена Мозеса в офісі програми Фулбрайта в Києві 22 лютого 2018 року один з українських журналістів згадав про таке: на одному з заходів у Нью-Йорку якийсь американський багатій українського походження гордо заявив, що він доб’ється того, щоб уся Україна заговорила мовою діаспори. Автор усвідомлює, що ця інформація неповна і неточна, але тут є всі необхідні дані, щоб можна було конкретно з’ясувати, хто саме, коли і що сказав. Можливо, відгукнеться той, хто про це розповідав в офісі.

Кажуть, що в Україні є незалежні журналісти, які розповідають людям правду, якою б гіркою й незручною вона не була. Кажуть, що в Україні діє законодавство, яке захищає цю роботу журналістів.

Автор сподівається, що відгукнуться небайдужі професіонали, які би допомогли з’ясувати істину. Ось ядро запитань соціально-політичного плану, на які хотілося б отримати фахову, вичерпну і неформальну відповідь:

  • Які справжні причини української «правописної лихоманки»?
  • Чи проводилися соціологічні дослідження щодо ставлення народу України до негайних і радикальних правописних змін? Якщо так, то які і де вони?
  • Чи справді в членів Правописної комісії суто професійні та суто моральні інтереси?
  • Чи продовжують впливати представники Американського фізичного товариства та НТШ у Нью-Йорку на правописний процес в Україні, і якщо так, то яким чином?
  • Чи стимулюють представники ділових кіл української діаспори правописні зміни в напрямі правопису 1928 року і якщо так, то яким чином?

А тепер перейдемо до мовних аспектів правописного процесу. Зазначимо, що сам правопис тут детально аналізувати не будемо, тому що це тема для окремого дослідження. Зупинимося на моментах, пов’язаних з обміном фаховою мовною інформацією.

Як уже було зазначено, країни світу періодично переглядають правописи, щоб відобразити в них зміни, що накопичилися в мові. Наприклад, у Німеччині перед останньою правописною реформою було проведено велику кількість фахових досліджень сучасної німецької мови, їх було належним чином опубліковано, а потім обговорено і прийнято прозорою процедурою. Але в реаліях України апеляції до цієї практики видаються лише «силовим прийомом» нечесної полеміки, щоб дезінформувати народ.

За останні роки автор не спостеріг ніяких публікацій членів Правописної комісії чи хоча б працівників академічних мовознавчих інститутів у престижних журналах, індексованих у Scopus чи Web of Science, де було б належним чином обґрунтовано необхідність правописних змін. Та й узагалі наші найавторитетніші академічні працівники не можуть похвалитися такими публікаціями. Запам’яталися тільки цікаві розвідки Ніни Клименко, опубліковані в наших нерецензовних збірниках. Про фахове обговорення пропозицій навіть не йдеться. Культура мовознавчої дискусії в сьогоднішній Україні – це такий же оксюморон, як і «русский джентльмен».

Разом з тим, давно назріла потреба дослідити фонетику української мови. Експериментальні дослідження півстолітньої давнини (опубліковані в монографії «Сучасна українська літературна мова. Фонетика» за ред. акад. І. К. Білодіда 1969 року) і досі складають основу фонетичних міркувань українських мовознавців. Тому що новіших немає. Є окремі спроби, обмежені матеріалом і кваліфікацією дослідника, які тягнуть лише на наші «мурзилки» (світла пляма – це публікація Олени Стеріополо з зарубіжними співавторами 2016 року в “Journal of IPA” – яка, втім, містить надто мало експериментального матеріалу; є також публікації автора цього допису). А за цей час і мова значно змінилася, і апаратура з’явилася відповідна. Наприклад, у квітні 2018 у Німеччині в ранкових новинах показували артикулограф, здатний визначати артикуляцію звуків мовлення в реальному часі.

Оскільки провідним принципом українського правопису є фонетичний (деякі реформатори називають його фонематичним), то належні фонетичні дослідження повинні були би стати основою правописних рекомендацій. А так ці рекомендації дуже схожі на ворожіння на кавовій гущі або на російські запозичення. Наприклад, новий правопис дозволяє писати «индик». Чи хтось проводив фонетичні дослідження відповідних звуків на сучасному рівні, які би логічно переходили в фонематичний опис і в правописні рекомендації? Чи не єдиним сучасним дослідженням цього питання є публікація “Ukrainian vowel phones in the IPA context” (https://independent.academia.edu/VakulenkoMaksym). Та й навіть у підручнику Ніни Тоцької «Сучасна українська літературна мова…» 1981 року є достатні свідчення, щоб утриматися від такого кроку. Справа в тому, що в українській мові фонеми /і/ та /и/ є різними – на відміну від російської, де звуки [и] та [ы] – разом з відповідними графемами – виражають ту саму фонему (пор. идеябезыдейный). Тобто зроблено спробу зобразити українські звуки [і] та [и] різними реалізаціями тої самої фонеми – за зразком російської мови і всупереч українській фонології. Про фонетичний і фонологічний аналіз усіх належних прикладів навіть не йшлося. І все це дуже-дуже ура-патріотично.

Не менш важливим було би й фонетичне дослідження української мови порівняно з основними світовими мовами, щоб виробити деталізовані правила практичної транскрипції іншомовних слів. Про це давно говорять перекладачі-практики, але цим не надто переймаються очільники українського правописного процесу. Це мусив би бути великий проект на кілька років із залученням перекладачів, фонетистів, граматистів, істориків мови. Результатом цього проекту повинні були бути публікації в авторитетних зарубіжних виданнях і монографії. І, звичайно ж, обговорення вузькопрофільними фахівцями і в ширшому колі мовознавців, а також просто небайдужих.

Щобільше, серед членів Правописної комісії неодмінно повинен бути фонетист, який проводить власні експериментальні дослідження мовлення і публікує їх в авторитетних журналах.

Натомість маємо потужну обробку українського соціуму навколоправописними міфами та ідеологемами. Тенденційне подання фактів, приховування інформації, спекуляції на патріотичних почуттях – увесь «джентльменський» набір тактик інформаційної війни з арсеналу наших «добрих» сусідів. Про це частково вже йшлося в дописах «Казочка для інфантилів: “h – х– то російське» (https://site.ua/maxvakul/16410/), «Ідеологеми та методи українського мовознавства» (https://site.ua/maxvakul/20114/).

У цьому зв’язку варто прокоментувати ще й інтерв’ю з Олександром Пономаревим, опубліковане 7 січня 2017 року (https://glavcom.ua/interviews/movoznavec-oleksandr). Зокрема, професор зауважує щодо нового правопису: «Закон цей мовний ухвалюють тільки мовознавці. Коли лікарі роблять операцію, вони ж не запрошують слюсарів на консультацію, чи не так? Поки що не закінчилася робота робочої групи. Коли ми закінчимо і коли правописна комісія щось ухвалить – тоді розповімо».

Із цього тексту видно намагання розділити українців: є група «чотких пацанів», яким дано займатися правописними питаннями, і є так звані «слюсарі» та інші “плебеї”, яким дано почесне право підкидати вгору чепчики. Олександр Данилович скромно промовчав, у якій країні така практика є основою державної політики. Отож, євроінтеграція аж пре.

Щоб тривалий час називати чорне білим, потрібна відповідна ідеологія. А внаслідок ідеологічної заангажованості й виникають «антагоністичні групи» і «протилежні течії», про що далі говорить професор. Тобто доктор фактично сам визнає, що робота Правописної комісії надміру заідеологізована. Такий стан справ дуже контрастує з тою ж Німеччиною, де кожен фахівець (навіть мовознавець!) будує свої висновки не на ідеологемах, а на наукових аргументах.

Утім, порівняння з лікарями слушне. Тільки акценти мають бути іншими. З огляду на написане вище, ситуація така. Ви йдете собі по вулиці, на здоров’я не скаржачись (ну, буває іноді застуда – але ж це не привід для негайної операції, чи не так?). Раптом вас хапають санітари, тягнуть кудись, роблять дослідження мозку за допомогою новітньої екстрасенсорної методики, збираються робити трепанацію черепа. Хірург – відомий у вузьких колах авторитет, досвідчений ідеолог-патріот і взагалі «чоткий пацан». Щоправда, навчався в інституті свого дядька, але то таке. Зате він знає чудодійні заокеанські молитви і блискуче володіє гомеопатією. Ви намагаєтеся щось пробелькотіти про права пацієнта, але вам гордо заявляють, що ви, звісно, можете написати скаргу, але її розглядатиме все той же хірург. І операцію вам таки зроблять, тому що «втаємничені» краще розуміють, що у вас не так. Ви можете поаплодувати. Потім, якщо виживете.

Ідеологічна заангажованість, закритість, перешкоди вільному обміну науковою інформацією, недемократичність (а точніше, феодальність) традиційно панують в академічному українському мовознавчому просторі. І все це повною мірою стосується правописного процесу.

Ось, наприклад, у 2010 році автор цих рядків подав у журнал «Українська мова» статтю про результати своїх досліджень за програмою Фулбрайта у США. Здавалося б, це повинно зацікавити редакцію – адже в Україні відчувається брак фонетичних досліджень, тим більше на такому високому рівні. Але висновок рецензента (як виявилося, це була Людмила Хоменко) був іншим: результати, мовляв, хоч і цікаві, але я їх не розумію, тому публікувати не варто. Довелося подати цей же текст у журнал «Slavia» (індексується в базі Scopus). Стаття вийшла там 2011 року. Можливо, зарубіжні рецензенти краще зрозуміли статтю?

Як ви гадаєте, шановний читачу, редакція нашого провідного мовознавчого часопису оговталася і стала просити автора опублікувати у них свої фонетичні дослідження, які мають помітний міжнародний резонанс? Питання риторичне. У «чотких пацанів» усе вже схоплено. Концепція давно готова. Хоч і суперечить науковим даним, зате схвалена «потрібними» людьми.

Ще більш кричуща подія сталася 2017 року. Шукаючи в архівах наукові праці свого репресованого діда Тодора Гавриленка – учня Михайла Грушевського (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%B), – автор цих рядків натрапив на цікавий історичний документ, який змушує по-новому сприймати правописні події 1928 року. Як випливає з аналізу документа, Микола Скрипник разом з Антоном Приходьком (який пізніше став заступником прокурора УСРР і головував у процесі проти Спілки визволення України) прагнув провести радикальні правописні зміни (зокрема, широке запровадження «ґ») всупереч бажанню членів конференції і Президії, ще й порушуючи при цьому регламент. Отже, це дає підстави принаймні переглянути традиційно ідеалістичне сприйняття Правопису 1928 року і більш критично сприймати заклики до повернення частини його положень. Про це було написано статтю, яка мала би з’явитися у «Віснику НАН України» в червні 2017 року. Втім, в останню мить цю статтю було знято з уже готового номера. Виявляється, якийсь таємничий і впливовий діяч невидимого мовознавчого фронту написав записку, в якій було сказано, що стаття буде «паралізувати роботу Правописної комісії, яка повинна внести необхідні зміни в український правопис». У редакції не розкрили особу високоповажного діяча, але сліди цієї записки ведуть у відділ діалектології Інституту української мови.

Ось якими засобами наші мовні керманичі створюють «правильну» картину одностайного схвалення Правопису 1928 року.

Статтю вдалося опублікувати аж під кінець роботи Правописної комісії в «Українській правді» (https://www.istpravda.com.ua/articles/2018/10/22/153125/). На той час комісія вже встигла ухвалити рішення і щодо розширення сфери вживання «ґ», і низку інших «історично вмотивованих» положень.

А тепер поміркуймо. Якщо Правопис 1928 року такий гарний і обґрунтований, якщо з «кожної праски» нам розказують, як важливо досліджувати події того часу, то чому таємничий автор записки так налякався, що аж підставив під удар не лише свою наукову репутацію, а й репутацію справи, за яку буцімто вболіває? Ідеться ж про історичний документ, який заповнює прогалини в наших знаннях про події навколо українського правопису.

Цілком очевидно, що «мовні радикали» побачили тут загрозу реалізації своїх планів. І так видається, що плани ці далеко не такі шляхетні, як нам намагаються втерти.

То яким терміном можна охарактеризувати оці дії з запискою?

І чи можна вважати легітимним правопис, прийнятий унаслідок серйозних порушень наукової етики та академічної доброчесності?

До цього можна додати, що автор двічі – у 2015 і 2018 роках – подавав свої пропозиції до правопису (https://independent.academia.edu/VakulenkoMaksym). Першу надіслав в Інститут української мови, відповіді не отримав. Другу – на електронну адресу секретаря комісії Лариси Шевченко. Вона відповіла, що передала пропозиції відповідальній особі. Ані від цієї особи, ані від очільників комісії ніякої інформації про розгляд пропозицій не надходило. Схоже на те, що в інтерв’ю 2017 року професор Пономарів напрочуд правдиво зобразив ставлення комісії до «сторонніх» пропозицій.

Автору щось підказує, що серед читачів є чимало таких, хто має що додати до цих прикрих фактів.

І тут виникає ще одна група запитань, які мусили б зацікавити професіоналів журналістської справи:

  • Хто цей таємничий автор записки, яка на тривалий час перекрила українським фахівцям доступ до важливої наукової інформації?
  • Що спонукало його до таких «європейських» дій?
  • Як голосувала ця особа на засіданнях Правописної комісії?
  • Чи здатна Президія НАН України забезпечити вільний обмін мовознавчою інформацією?

А тепер до висновків.

Ми не можемо заборонити «масовці» радіти і підкидати свої чепчики з приводу прийняття нового правопису. Але прихильники нового правопису повинні пам’ятати про відповідальність – яку неможливо з себе зняти, на відміну від штанів. Розділяєте відповідальність за всі вчинені своїми кумирами навколоправописні акції – просимо дуже, чепчик вам у руки. А якщо ви переконані, що правописний процес повинен мати не політичну, а наукову складову, і що описані тут речі дискредитують учасників цього процесу і Україну в цілому – ласкаво просимо в опозицію. В опозицію до ідеології брехні й корупції в мовознавчій сфері.-https://site.ua/maxvakul/20348-pravopis-z-obmanom/

Організаторам описаних тут акцій дуже хотілося б, щоб зубожілий і стомлений народ України скорився цьому свавіллю і вкотре піддався на правописні міфи. Усе ж сподіваємося, що наш народ має достатньо здорового глузду і критичного мислення, щоб розібратися в цих подіях. Українці можуть мати різні правописні уподобання, але нас єднає бажання жити за європейськими, а не феодально-московськими законами.

Журналісти нам у поміч? – пише Max Vakulenko 

Автор не заперечує, якщо цей текст буде використано в якійсь із петицій проти нового правопису. Щобільше, автор готовий підписати таку петицію, якщо її буде грамотно сформульовано.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *