Вт. Лис 19th, 2019

Європейські новини

ЄС, Україна, Закарпатський край

“Захар Беркут” за 110 мільйонів: що вийшло?

15 min read

Голлівудсько-карпатський блокбастер за 110 мільйонів: що вийшло?

У прокат вийшов новий український фільм “Захар Беркут” за культовою повістю Івана Франка. Чи вдалося творцям створити якісний історичний екшен? Ми подивились стрічку і нам є, що сказати. 

Вітчизняна література нечасто може прислужитися українським кінематографістам у їх прагненні створити гостросюжетний твір. До числа небагатьох винятків в національній класиці відноситься «Захар Беркут» Івана Франка – зразковий пригодницький роман, що слідує розробленій Вальтером Скоттом моделі: любовна історія на тлі соціально-політичного катаклізму, з яскравими героями та захоплюючими описами битв. У книзі легко побачити і паралелі з нинішньою боротьбою українських громадян проти іноземної агресії в умовах багаторічних внутрішніх чвар. Франко зображує зіткнення гордих мешканців Карпат не тільки з жорстокими іноземцями, але і з власними одноплемінниками, представниками княжого дому, чиє управління грозить не меншими безчинствами і розоренням, ніж вторгнення окупантів. Суспільство карпатських селян автор оспівав як своєрідну анархо-синдикалистську утопію, представивши вільне об’єднання свідомих громадян в незалежні, але тісно пов’язані один з одним громади, які разом орють, разом розводять худобу, разом протистоять ворогові, вирішують спільно будь-яке питання, не тільки не потребуючи централізованої влади, а й, навпаки, прагнучи від неї позбутися як від найбільш лютого і чіпкого гнобителя. Адже іноземні загарбники «заберуть, що можна, і підуть; боярин як нападе, то вже й осяде і не вдоволиться ніякими добичами (…) Чим менше ми про нього знаємо, а він про нас, тим ліпше». У світлі перипетій останніх десятиліть ця вигадка соціалістичних мрій позаминулого століття здається аж ніяк не позбавленим сенсу.

Однак вихідні дані нової екранізації (після відомого тепер одним кінознавцям німого фільму Йосипа Рони 1929-го року та досить популярної свого часу адаптації, здійсненої у 1971-му Леонідом Осикою) навряд чи дозволяли розраховувати на новаторське прочитання ідейних посилів та особливу цікавість. Проект здійснювався силами головного українського мейджора FILM.UA, пам’ятного непоказними спробами створити український блокбастер (від «Викраденої принцеси» до недавнього «Фокстера і Макса»), під режисерським керівництвом Ахтема Сеітаблаєва, чия творчість сформована естетикою вітчизняного телепраймтайму. Вочевидь, прагнучи затвердити значимість для вітчизняної культури фільму, який отримав одне з найбільш значних фінансових вливань з боку Держкіно – 30 мільйонів гривень, – творці виступили із заявою, що в роботі візьме участь Міжнародний фонд Івана Франка з командою культурологів, істориків та етнографів. Директор фонду Ігор Курус навіть пообіцяв, що фільм Сеітаблаєва оживить геній Івана Франка (або, можливо, самого письменника підніме з могили, висловлювання було дещо туманним). У будь-якому разі, не зовсім ясно, навіщо студійним маркетологам знадобилося загострювати увагу на приналежності до історичного жанру екранізації роману, чию відповідність історичним реаліям спростовував сам Франко.

Директор Міжнародного фонду Івана Франка Ігор Курус дуже вірив у нову стрічку

Набагато більш точне уявлення про особливості майбутньої картини дозволила скласти звістка, що до роботи над фільмом приєдналися «колеги з Голлівуду». Серед заокеанських умільців, покликаних, за словами Сеітаблаєва, «розповісти всьому світу цю неймовірну героїчну історію Івана Франка, показати далеко за межами країни красу українських Карпат» (мабуть, за тими межами, де дивилися «Тіні забутих предків» Параджанова), потрібно відзначити Джона Вінна, що став співрежисером Сеітаблаєва та до цього зняв лише один повнометражний фільм, еротичну комедію «Напідпитку» з рейтингом 4,4 на IMDB, продюсера Юрія Карновського, з яким Держкіно вже співпрацювало над сумнозвісною роботою Володимира Лерта «Мир вашому дому», та Роберта Патріка, який зіграв власне Захара. Останній, що тридцять років тому виконав роль рідкого робота у «Термінаторі-2», став найбільш відомим з десятка американських та британських акторів, які втілили практично всіх помітних персонажів стрічки, що знімалася англійською мовою.

ВІчний “рідкий Термінатор” Роберт Патрік у ролі Захара Беркута

Настільки показове посилення команди Сеітаблаєва змушувало припустити, що екранізація роману Франка адресована не так українським глядачам, включаючи беззахисних школярів, про чиї колективні походи на «Захара Беркута» радісно рапортували навіть на ФБ-сторінці FILM.UA, скільки іноземній аудиторії треш-бойовиків, увага яких, можливо, дозволить окупитися одному з найдорожчих в історії України ігрових фільмів (остаточний бюджет склав 113,5 мільйона доларів).

Фільм повною мірою відповідає цим очікуванням. Якщо Франко намагався відшукати в древніх легендах, старовинних рукописах і власних фантазіях витоки культурної самобутності, автори картини, навіть зберігши у загальних рисах канву роману, старанно вичистили з оповіді все, що надавало їй своєрідність, незвичайність, унікальність. Глядач, який випадково потрапив би на перегляд картини, не знаючи її назви, лише по іменах дійових осіб збагнув би, що дія розгортається в Карпатах, а не в Шотландському Високогір’ї, Середзем’ї або Вестеросі. Потрібно зауважити, що самі гори представлені здебільшого в одноманітних панорамних видах «дрон-формату», а то й зовсім змодельовані на комп’ютері – неважко здогадатися, що більша частина зйомок проходила в студійних павільйонах, карпатська ж натура була прикріплена до героїв цифровим монтажем.

Характери виписані настільки погано, що смерті викликають не більше емоцій, ніж загибель персонажів комп’ютерної гри.

У той час як монголи зображені дійсно переконливо (виконаний монгольським актором Цегмідом Церенболдом полководець Бурунда став чи не найяскравішим образом фільму), то зіграні іноземцями, переозвучені в звичній манері стерильного українського дубляжу, гранично далекого від терпких, насичених діалектизмами діалогів Франка, карпатські селяни і князівські воїни не мають ніякої національної своєрідності, постають жителями умовного Середньовіччя (як особливі прикмети можна відзначити хіба що свідоцтва чудового стану в Карпатській Русі стоматології та пластичної хірургії). Гірше те, що персонажі не відрізняються хоч якимись примітними індивідуальними рисами. Творці додали їм кількох відсутніх у книзі родичів (навіть у Бурунди з’явився син), щоб глядач зміг співпереживати їх загибелі – якщо вже співпереживання не викличуть зіткнення цивілізацій, протистояння аристократів і простолюду, а також пристрасті розлучених закоханих. Однак характери виписані настільки погано, що смерті, як і позбавлення від смертельної загрози, розлуки і розставання, ураження і тріумфи викликають не більше емоцій, ніж загибель персонажів комп’ютерної гри – тим більше, що не ти натискаєш на клавіатуру.

Монголи у стрічці виглядають справді органічними. На відміну від решти героїв. 

Власне, за усі дві з чвертю години перегляду навряд чи хоч одна сцена, сюжетний поворот, обмін репліками або ударами мечів викликають більший інтерес, аніж копирсання ботів у заставках шутера між змінами рівнів. Ахтему Сеітаблаєву та Джону Вінну вдалося створити навдивовижу безбарвний, бездушний, мертвий простір, який більше нагадує бляклу імітацію мотивів «Трьохсот спартанців», «Хороброго серця» чи «Гри престолів», ніж літературне першоджерело. Взаємини сина карпатського старшини і дочки боярина з їх пристрасними поривами у фільмі немов стилізовані під стримані манери галантних ельфів. Виявлена в затятих монологах боротьба світоглядів змінилася зарозумілим обміном поглядами та беззмістовними репліками. Барвисті сцени битв обернулися хаотичною плутаниною, патетика захисту рідної землі звелася до вигуків на кшталт «Велика честь- загинути в бою! Хай ворог знає, вільні люди не скоряться нікому». При великому бажанні у тому, що відбувається на екрані, можна побачити натяки на російсько-українську війну і внутрішньополітичні чвари, проте з таким же успіхом оповідь можна оголосити коментарем до драматичної сучасності Ємену чи Південного Судану.-https://yabl.ua/2019/10/11/gollivudsko-karpatskij-blokbaster-za-110-miljoniv-sho-vijshlo

Рекламні плакати прикрашені написом #ДивисьВеликеКіно – складно придумати більш недоречний хештег для позначення цих приречених на забуття тіней кінематографічного ширвжитку, напівфабрикату, що годиться поповнити контент будь-якого третьосортного кабельного каналу, будь-якої платформи треш-кіно в будь-якому куточку світу. Якщо твір Сеітаблаєва і Вінна, як намагаються представити автори рекламної компанії, і можна назвати етапним для вітчизняного кінопроцесу, то в тому сенсі, що на FILM.UA за підтримки Держкіно створили справжній зразок експлуатаційного кінематографу: експортну сировину в міжнародному форматі «direct-to-video» з сюжетних перипетій роману Франка і карпатських краєвидів, яка тільки чекає належної обробки, озвучення та перемонтажу, щоб розважити пару годин шанувальника другосортного фентезі у Сполучених Штатах чи на Тайвані.

1 thought on ““Захар Беркут” за 110 мільйонів: що вийшло?

  1. А на що ви розраховували за 5 млн. $?
    Це і є “ширвжиток”, розрахований на продаж прав показу за кордон.
    Покажіть мені шикарне фентезі(або псевдо-історичне кіно) за ці ж гроші. Немає? Отож!
    Я не говорю, що фільм шедевральний, та за ці гроші, це досить непогано.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Copyright © All rights reserved. | Newsphere by AF themes.