Чт. Гру 12th, 2019

Європейські новини

ЄС, Україна, Закарпатський край

“Як я знайшов підтримку і вихід із ситуації”

25 min read

В Україні більшість звернень по допомогу через домашнє насильство надходить від жінок. За даними Міністерства соціальної політики, громадської організації “Ла Страда – Україна” та Фонду народонаселення ООН в Україні, 90% звернень – від жінок.

Однак домашнє насильство щодо чоловіків є табуйованою темою, зазначають експерти. Тому часто жертви-чоловіки залишаються із проблемою сам-на-сам.

Молодий українець поділився з BBC News Україна власною історією на умовах анонімності. Далі – його пряма мова, доповнена коментарями експертів.

Розповідь записала кореспондентка ВВС News Україна Вікторія Жуган. Ілюстрації Дениса Корольова.

Не знаю, чи мої друзі про щось здогадувалися. На людях у нас усе було класно: усміхнені обличчя, компанія, купа грошей, щасливі і впевнені в собі. Ми об’їздили півсвіту разом. Адже у подорожах, на видноті, я міг її не боятися.

Головне було – не залишатися наодинці. Тільки нещодавно я зрозумів, що протягом 10-ти років моя колишня дружина мене ґвалтувала.

Іра була в мене першою. Нам було трохи за 20, коли ми познайомилися, і це вона запросила мене на побачення.

Мої батьки наказали піти з дому, як тільки почну з кимось зустрічатися. Тобто почати стосунки означало відмовитися від сім’ї та даху над головою; в один день я мав втратити все.

Це було страшно. Тож я зміг дозволити собі стосунки тоді, коли зберіг достатньо грошей, щоб жити окремо.

До того ж, мати встидалася мене і моєї зовнішності. У мене була дуже низька самооцінка.

З Ірою були перші спроби сексу – хотілося ж. Але вони були не дуже нормальні: це було агресивно і боляче. Перший секс тривав близько 5 годин, і в мене потім усе боліло.

У неї була манія, що обов’язково мала бути сперма в кінці. Мене тягали доти, доки вона не з’явиться. В середньому це тривало від 1 до 2 годин.

У книжках пишуть, що секс – це приємно, а це ніколи не було приємно. У мене не було досвіду – я й думав, що так і має бути, і давав згоду.

Та незабаром я сказав “Ні”, але її це не зупинило. Це й була межа, коли це стало ґвалтуванням.

Що таке сексуальне насильство?

Сексуальне насильство – форма домашнього насильства, що включає будь-які діяння сексуального характеру, вчинені стосовно повнолітньої особи без її згоди або стосовно дитини незалежно від її згоди, або в присутності дитини, примушування до акту сексуального характеру з третьою особою, а також інші правопорушення проти статевої свободи чи статевої недоторканості особи, у тому числі вчинені стосовно дитини або в її присутності. Таке визначення дає закон України Про запобігання та протидію домашньому насильству.

“Як я опинився у пастці”

Я мав поїхати за кордон у тривале відрядження. Боявся втратити Іру, тож покликав її з собою і запропонував спочатку одружитися. Вона відмовила, але поїхала. Там усе і почалося.

Я був перевантажений роботою і хотів спокою, а вона почала вимагати сексу. Я погодився раз, погодився два. Вона говорила: “Мені хочеться, мені треба, тому ти повинен, давай, уперед, я вже давно чекаю”. Я відказував: “Ні, я не хочу, я хочу відпочити, я втомився”.

Тоді вона била мене, і я не міг нічого зробити. Вона нігтями роздирала мені шкіру до крові, в основному била кулаками. На обличчі ніколи нічого не залишала – чіпала тільки те, що сховане: груди, спину, руки.

Я не опирався, адже бити жінку було би неправильно й агресивно. Так мене виховали батьки.

Я відчував себе маленьким, слабким і просто не міг вирватися. Тож вона отримувала своє, зазвичай вона була згори.

Що робити, якщо ви – жертва домашнього насильства?

В Україні ви маєте право звернутися до поліції, до лікаря, до департаменту соціального захисту населення – уповноваженої особи з питань запобігання та протидії насильству, до центрів соціальних служб для сімї, дітей та молоді, до суду, до центру безоплатної вторинної правової допомоги. Згідно із законом України, усі ці права однаково доступні як жінкам, так і чоловікам.

Більше інформації на сторінці кампанії Розірви коло. В організації додають, щоправда, що цих послуг в Україні поки що недостатньо, тож не 100% постраждалих можуть отримати допомогу. Чим більше буде звернень – тим більше державні органі будуть змушені реагувати на запит суспілтства.

Якось я спробував зняти для себе окремий номер у тому готелі. Але я не знав мови, тому на рецепції мене не зрозуміли. Я опинився у пастці.

Після роботи я боявся повертатися до готелю, тому лазив торгівельним центром аж до закриття, потім бродив вулицями. Це була осінь – холодно, мокро, а я ще й не взяв теплого одягу.

Через це у мене почалися інфекції сечових шляхів, простатит, температура. Та Іру це не зупиняло: я повинен був робити те, що вона хотіла.

Найгірше було у вихідні: це ставалося в суботу зранку і в неділю ввечері. Я рахував дні до повернення в Україну. Я думав, що на цьому наші стосунки завершаться – та я помилявся.

“Я намагався піти, але здався”

Я повернувся до батьків, а з Ірою не хотів не те що жити, але взагалі спілкуватися. Та спроби розійтися з нею затягнулися на роки.

Ми сварилися, я вимикав телефон, блокував її всюди, ховався, але вона приходила, сиділа під дверима, дзвонила, обіцяла, що все буде добре. І я щоразу до неї повертався, адже дуже боявся самотності.

Не те щоб я до того ніколи не був один, але після інституту всі розбігаються – тоді розумієш, що в тебе нікого немає.

Спочатку я часто пробував від неї піти, потім менше, а згодом здався. Вона домоглася одруження, хоча я вже й не хотів.

Іра ревнувала мене до всіх: і до друзів, і до сім’ї. Коли я кудись ішов, завжди мав віддзвонювати їй. “Навіщо я ходжу на якісь конференції, зустрічаюсь із друзями? Я повинен бути тут, поруч”, казала вона.

Вона нікуди не могла піти без мене – я був для неї якоюсь штуковиною, яка мала постійно її розважати.

Чому людина не розуміє, що вона – жертва насильства?

За словами кризової психологині, психотерапевтки і сексолога Юлії Клименко, людині важко буде визначити, коли хтось здійснює акт вторгнення у її межі (тобто насильство), якщо вона не усвідомлює скоїх психологічних меж – свого окремого “Я”.

Психологічні межі визначаються такими речами, наприклад, як система уявлення про себе, власні потреби,бажання, цілі та уявлення про способи їхнього досягнення, володіння певними речами та простором, які людина називає “своїми” (стіл, диван, кімната тощо). “Я” кожної людини формується в родині.

Спеціалістка зазначає, що так чи інакше, ми всі піддавались психологічному насиллю, особливо покоління посткомуністичного устрою.

Іра не працювала, а я заробляв, готував і прибирав. Ми знімали велику квартиру з двома туалетами. Мені заборонено було користуватись основним – я ходив у “гостьовий”. Щоранку доводилося терпіти, поки вона прокинеться о 9 чи 10 ранку: інакше я заважав їй спати.

Вона розпорядилася, щоб ми спали в різних кімнатах, і моя кімната не мала замка. Я ніколи не міг побути наодинці.

Коли я робив “щось не те”, вона кричала на мене і била. Це ставалося раз на день чи раз на пару днів.

Що би не сталося – вона звинувачувала мене. Я постійно чув, який їй потрібен був чоловік, що і як він мав робити. Я був безсилий і робив усе, що вона вимагала, тільки б не накликати на себе новий сплеск гніву.

Пам’ятаю, як спускався сходами, сідав у машину й плакав. Вона проходила повз, помічала мене. Коли я повертався додому, вона казала, що їй дуже шкода мене, але вона не може зупинитись.

Тож наступного дня усе повторювалось. Що б я не робив і як би погано мені не було, це нічого не змінювало.

Я теж не подарунок. Щоб цього всього не бачити, я працював. По 10,12,14 годин, у вихідні і свята. Це легко: хтось п’є, а хтось працює.

Чому жертви насильства не йдуть від кривдників?

  • Люди, які виросли у сімї, де було насильство, не бачили інших прикладів і відтворюють поведінку батьків у своїх родинах.
  • Страх ізоляції та стереотипи: “А що скажуть сусіди”? “Дитина має рости у повній сімї”.
  • Перші етапи – психологічне насильство – важко розпізнати. Тож жертва поступово звикає і втрачає здатність оцінювати ситуацію та діяти.
  • Жертві немає куди піти, вона фінансово залежить від кривдника або знаходиться у вразливому положенні (наприклад, вагітність чи перший рік життя дитини).
  • Звернувшись по допомогу до державних органів, чує у відповідь “Це ваші сімейні проблеми” і опускає руки.

Ці та інші причини назвали Альона Кривуляк, директорка департаменту Національних “гарячих” ліній ГО “Ла Страда-Україна” та Олена Кочемировська, радниця Фонду ООН у галузі народонаселення з питань запобігання і протидії гендерно зумовленого насильства.

“Я почав говорити й не міг зупинитись”

Коли ти всередині такої ситуації, то не усвідомлюєш, що із тобою відбувається. Ти не бачиш виходу і нікого не чуєш. Навіть не думаєш, що у тебе є можливість вирватися, це безвихідь.

Я робив те, чого не хотів, бо так звик. Я всім був “щось винен” і ніколи сам собі не належав. То я належав бабусі, то батькам – мені завжди здавалося, що ти маєш жертвувати всім заради стосунків.

Я жертвував собою, своїми інтересами і тоді мені здавалося, що це нормально. Тому мені ставало гірше.

Спочатку мені просто це не подобалося, а в останні 3-4 роки секс став викликати у мене постійні панічні атаки. Це ставалося тоді, коли Ірі вдавалося мене зловити і змусити.

Коли була паніка, я відштовхував її, ховався, вибігав, тікав із дому чи хоча би з кімнати. Я себе не контролював.

Іра вважала, що через мене у нас були проблеми із сексом. Тож раз на кілька років вона водила мене до сексопатологів.

Коли я говорив, що мені щось не подобається і що я не хотів (сексу.Ред.), то мені говорили, що проблема в мені. Про побої і зґвалтування я мовчав.

Спеціалісти не розуміли, чому в мене панічні атаки і приписували транквілізатори. Я їх не приймав, бо вважав, що це занадто.

А для Іри ці ходіння були підтвердженням правоти. Я розповів (про насильство.Ред.) уже перед розлученням. Я почав говорити й не міг зупинитись.

Куди в Україні звертатись чоловіку-жертві домашнього насильства?

За словами Альони Кривуляк із “Ла Страда-Україна”, в Україні немає притулків для чоловіків, що постраждали від домашнього насильства. У Міністерстві соціальної політики на запит BBC News Україна не надали інформації про притулки для чоловіків.

Тому пані Кривуляк радить чоловікам шукати притулки при церковних організаціях. Допомогу можна також отримативід правозахисних організацій. Серед них програма СЕТА, Міжнародний комітет захисту прав людини, організація “Розрада”, Ліга соціальних працівників України.

Гаряча лінія організації “Ла Страда-Україна” доступна 24/7 і надає допомогу як жінкам, так і чоловікам: 0 800 500 335 / 116 123.

В організації “Батьківський клуб” надають індивідуальні психологічні та юридичні консультації, направляють до профільних спеціалістів або в телеграм-групи взаємодопомоги батьків.

“Як я знайшов підтримку і вихід із ситуації”

Була осінь, я захворів на бронхіт і лежав із температурою 39-40°C десь два тижні. Протягом цього часу до мене ніхто не підійшов. Тоді я зрозумів, що моє життя нічого не варте, що ніхто й не помітив би, якби я здохнув прямо там.

Це був момент прозріння: жах, відраза, неймовірна кількість жалю до себе.

Я хотів комусь розповісти, але не знав, кому і як. Якось я поїхав до батьків, коли їх там не було, щоб побути наодинці.

Лазив в інтернеті і заліз у якийсь чат, який вискочив у рекламному вікні. Там усе анонімно, наче тебе й не існує: може правда, а може й ні.

Так я вперше озвучив те, що зі мною відбувалося. Я не знав тоді, що це насильство. Але відтоді я почав усе більше говорити “Ні”.

Спочатку це стосувалося дрібниць – мені важливо було не те що говорити “Ні”, а хоча би не мовчати. І щоразу я згадував про те, як два тижні хворів.

Згодом я знайшов сімейного терапевта, і це дало мені підтримку. Там давали час поговорити їй і мені, їй забороняли мене перебивати. Я почав розповідати про насильство.

Її це виводило, вона кричала, що це неправда. А через якийсь час запропонувала розлучитися.

Не думаю, що вона цього хотіла – це була її спроба заткнути мені рота. Але я знав, що в мене іншого шансу не буде.

В одному РАЦСі була черга, ми поїхали до іншого. Я думав, що треба встигнути, поки є можливість.

Ми встигли. Коли я забрав документи через місяць, це був найщасливіший день. Вийшло саме перед моїм днем народження. Це було класно.

Після розлучення я кричав їй: “Ти мене ґвалтувала”. А вона відповіла: “Я тебе ґвалтувала? Ну і що”.

Я не знав, що на це відповісти – і досі не знаю. Певною мірою вона визнала, але скоріше висміяла.

Я повернувся до батьків і поступово обмежував спілкування з нею. Кинув роботу і нікуди не виходив кілька тижнів. Боявся, що Іра десь на мене чатує.

Одного разу вона вкотре приїхала і почала стукати в двері, била по них, кричала. Мама сказала, що їй страшно. Я посміхнувся сам до себе: мамо, ти собі навіть не уявляєш…

Важливо зрозуміти: це тебе убиває

Я не збирав ніяких доказів і нікому нічого не розказував.

Теоретично – я міг розповісти батькам. Але ще з мого дитинства вони не вміли берегти секретів. Я не знав, як сказати друзям про те, що зі мною відбувалося.

Я шукав групи підтримки, але в Україні таке є лише для жінок. Зрештою я знайшов онлайн-спільноту взаємної підтримки для чоловіків із Сан-Франциско.

Перша психотерапевт в Україні, до якої я пішов, висміяла мене: “Так не буває – вона ж дівчинка, а ти ж хлопчик”. Тому я змінив десь шість спеціалістів і нарешті отримую допомогу. Знадобилося вісім місяців, поки я дозволив потримати себе за руку.

Як чоловіки отримують психологічну допомогу?

У Батьківському клубі створювали групи психологічної підтримки, але ця ініціатива не прижилася, пояснює активіст організації Макс Левін. За його словами, чоловіки не були готові йти до психолога.

Альона Кривуляк із “Ла Страда-Україна” розповідає, що чоловіки почали телефонувати з проханнями про допомогу лише тоді, коли гаряча лінія стала працювати цілодобово. Раніше у робочий час вони не мали змоги дзвонити. Але навіть тепер постраждалічоловіки перш за все турбуються про анонімність і не готові захищати свої права у публічних інстанціях, як-то суд чи правоохоронні органи.

У жертв-чоловіків психологічний вихід із насильства може бути тривалим процесом, пояснює психологиня Юлія Клименко. Адже середовище цьому не сприяє – це, наприклад, такі фрази як хлопчики не плачуть або чоловік фізично сильніший.

Чоловік із травмою від сексуального, психологічного чи фізичного насильства може викликати подив оточення. Та, за словами пані Клименко, клієнтів із комплексною травмою, яка включає різні види насильства, потрібно довго реанімувати“, незалежно від їхньої статі чи віку.

Я думав звернутися до суду. Юристи сказали, що є шанси заборонити їй наближатися до мене. Але мені це зараз не потрібно. Дуже довго я просто хотів, щоб вона визнала те, що зробила, і перепросила.

Я досі не ходжу на роботу і мені дуже важко вставати з ліжка щоранку. Мені немає для чого жити. Я навіть не знаю, чим я займався цілий рік. Я знаю, що в мене ніколи не буле стосунків і ніколи не буде дітей. Я поставив на собі хрест.

Але, чорт забирай, я так довго мовчав, і це призвело до такої дупи! Можливо, це прочитає хлопець, який зараз перебуває у схожій ситуації.

Йому важливо зрозуміти: це не закінчиться, нічого не налагодиться, це дупа, яка нікуди не зникне, і яка тебе вбиває. Якщо ти це зрозумієш – то в тебе принаймні з’явиться шанс.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Copyright © All rights reserved. | Newsphere by AF themes.