Пт. Гру 6th, 2019

Європейські новини

ЄС, Україна, Закарпатський край

Зимова війна: як Фінляндія зупинила наступ СРСР

39 min read

30 листопада 1939 року Радянський Союз напав на Фінляндію, намагаючись посунути кордон від Ленінграда та створити у країні маріонетковий прорадянський уряд.

Радянські воєначальники планували завершити війну за 20 днів і провести марш у Гельсінкі, зробивши подарунок на день народження Сталіну 21 грудня. Проте військова кампанія у Фінляндії стала для Червоної армії ганебною.

Обставини Фінської війни, або як її називають у Фінляндії Зимової війни, призвели до деморалізації радянської армії і, як вважають історики, переконали Гітлера, що СРСР може стати легкою здобиччю.

Серед жертв війни були десятки тисяч радянських військових з України. Оприлюднені після розпаду СРСР документи радянських відомств висвітлюють жахливу авантюру, жертвами якої стали ці люди.

А свідчення учасників війни показують, як маленькій державі з населенням у 3,7 млн вдалося зупинити наступ гіганта з населенням понад 170 млн, який мав величезні військові та матеріальні ресурси.

Якою Фінляндія підійшла до війни

Міжвоєнна Фінляндія довгий час була поляризованою країною. Це було наслідком жорстокої громадянської війни 1918 року, в якій фінські “білі” під командуванням ексофіцера російської імперської армії Карла Маннергейма та за допомогою німецької армії та шведських добровольців перемогли “червоних” фінів.

 

Хоча російські більшовики мали великий вплив на формування фінської “Червоної гвардії”, більшість її учасників були етнічними фінами, переважно робітниками або селянами.

В розпал війни в лавах “Червоної гвардії” воювали 80 тисяч із 3 млн мешканців країни.

Обидві сторони вдавалися до масових розстрілів, але в підсумку переможці набагато перевершили своїх ворогів за кількістю жертв.

Після війни полонених “червоних” фінів зігнали в концтабори, де понад 12 тисяч з них померли від недоїдання та хвороб. Понад 40 тисяч амністували в 1919-1920 роках.

Багато років країна жила спогадами про війну. Праві відмовлялися вважати її громадянською і називали Визвольною, ліві згадували про жорстокість переможців.

У 1929-1932 роках ультраправий “Рух Лапуа” викрадав політиків та намагався масовими маршами впливати на політику уряду. 1932 року він навіть спробував здійснити спробу державного перевороту, плануючи марш на Гельсінкі на кшталт італійського маршу на Рим 1922 року, який завершився встановленням влади Муссоліні.

Але правий президент Пер Свінхувуд, який мав авторитет як очільник уряду в період громадянської війни і раніше ініціював арешт депутатів-комуністів, дезорганізував та придушив путч.

Так фінська демократія, яка була заснована на роботі не завжди стабільних коаліційних урядів, витримала атаку з боку симпатиків фашистів та комуністів.

У наступні роки поляризація зменшилась. Цьому сприяв інтенсивний економічний розвиток (Фінляндія була одним з провідних світових експортерів паперу), зростання доходів населення та прихід до влади уряду соціал-демократів та аграріїв 1937 року.

Уряд соціал-демократів та аграріїв, з одного боку, задовольнив низку соціальних вимог робітників, а з іншого – розвіяв побоювання правих, що лівоцентристи можуть співпрацювати з СРСР.

Фактично, у Фінляндії виконувалася теза лідера соціал-демократів Вяйне Таннера, яку він сказав під час гарячої суперечки з Карлом Маннергеймом, керівником Ради оборони у 1930-х, щодо рівня оборонних видатків: “Перш ніж витрачати величезні гроші на оборону, потрібно створити для людей такий рівень життя, який вони захочуть захищати”.

Фінські комуністи, які намагалися керувати підпіллям з території СРСР, були переважно знищені під час сталінських чисток.

У 1935 році кампанія проти “фінських націоналістів” у радянській Карелії призвела до падіння керівника уряду республіки Едварда Гюллінга, який був начальником штабу фінської Червоної гвардії у 1918 році, та очільника карельських комуністів Густава Ровіо. Обох розстріляли 1938 року.

Колишній головнокомандувач фінської Червоної гвардії Ееро Хаапалайнен був арештований за “троцькізм” та розстріляний 1938 року.

Керівник комуністичного уряду Фінляндії у 1918 році та лідер фінських комуністів у 1920-1934 роках Куллерво Маннер 1935 року був відправлений до таборів, де помер від хвороб 1939 року.

Навіть Отто Куусінен, якого радянське керівництво поставило на чолі фейкової “Фінляндської демократичної республіки” на початку Зимової війни, завжди мав зібраний речовий мішок на випадок затримання. Його сина відправили до таборів і звільнили за день до початку радянсько-фінської війни, а дружина роками була в таборах.

Внаслідок сталінських репресій, за оцінками фінських істориків, загинули 20 тисяч фінів та карелів, сотні активістів Компартії. Так були підірвані можливості СРСР впливати на політичну ситуацію у Фінляндії.

Водночас аншлюс Австрії, розтин Чехословаччини та пакт Молотова-Ріббентропа підірвали позиції ультраправої партії “Патріотичний народний рух”, яка відверто симпатизувала Муссоліні та частково схвалювала політику Гітлера. Багато фінів вважали завоювання Гітлера та Муссоліні знищенням малих держав, подібних Фінляндії.

На відміну від багатьох інших молодих країн, які утворилися після Першої світової війни на уламках імперій, Фінляндія підійшла до Другої світової війни з міцною політичною системою, яка витримала важкі випробування і в якій як ультраправі, так і ультраліві політики були на узбіччі.

Фейкова республіка

Війна між СРСР та Фінляндією почалася після інциденту в Майніла 26 листопада – артилерійського обстрілу прикордонного радянського села, внаслідок якого загинули, за твердженнями Москви, четверо радянських військових. СРСР звинуватив в обстрілі фінів.

Громадськість Фінляндії та західних державах у радянську версію подій не повірили, бо вже кілька місяців у Москві безуспішно вимагали від Гельсінкі перегляду кордону, територіальних поступок та створення радянських баз на фінській території.

“Ніхто не вірить, що Фінляндія обстріляла радянську територію. Дії Радянського союзу вважають жалюгідною провокацією. Багато робітників кажуть, що якщо СРСР сподівається ввести нас, фінів, в оману своїми заявами, це не пройде. Тому у випадку нападу на Фінляндію краще організувати для москалів (згідно з оригіналом. – Ред.) гарячий прийом без всякого жалю”*, – доповідала в ті дні державна поліція Фінляндії про думки у середовищі робітників.

Вже вранці 30 листопада радянські бомбардувальники скидали бомби на фінські міста, а сухопутні війська розпочали вторгнення.

Головнокомандувачем фінської армії знову став Карл Маннергейм, був сформований коаліційний уряд на чолі з банкіром Рісто Рюті, відомим своїми антипатіями як до СРСР, так і до ультраправих.

1 грудня СРСР визнав уряд “Фінляндської демократичної республіки”, який створив на радянській території і очолив фінський комуніст Отто Куусінен. З цим “урядом” радянське керівництво підписало “Договір про взаємодопомогу та співробітництво”, згідно з яким Фінляндія мала передати СРСР території та дозволити створення військових баз.

Уряд Куусінена став об’єктом насмішок не тільки у Фінляндії, але й серед деяких радянських громадян. Про такі думки повідомляли в доповідях НКВС, оприлюднених після розпаду СРСР.

“В Західній Україні ми все ж вдало викрутилися, пославшись на визволення. А тут вже явно агресивні дії щодо слабкої держави. Чи є хоч одна розсудлива людина, яка б повірила у те, що насправді Фінляндія перша почала нападати на СРСР?”, – казав інженер А. з Києва згідно з однією з таких доповідних записок НКВС.

“Я переконаний, що фіни праві… Вони знають, що їх чекає, якщо вони програють війну СРСР – повне підкорення. Вони відчувають себе морально правими і будуть захищатися до останньої краплі крові”, – зазначав старший науковий співробітник Інституту експериментальної медицини С.

Деякі історики вважають, що про довго планований напад на Фінляндію свідчать і слова пісні “Принимай нас, Суоми-красавица”, з якою радянські війська йшли захоплювати країну. В тексті цієї пісні йдеться про успішний наступ радянських військ на Фінляндію, але в умовах осені, а не зими.

“Диво” Зимової війни

Зимову війну фінські історики описують як момент найбільшої національної єдності.

У боях з Червоною армією відстоювали незалежність учасники двох таборів громадянської війни 1918 року у Фінляндії та їхні родичі.

Варварські бомбардування фінських міст радянською авіацією, внаслідок яких загинуло кілька сотень цивільних, та загарбницькі вимоги СРСР чітко визначили для фінів та більшості країн світу цю війну як справедливу оборону від агресора.

Державна поліція Фінляндії, яка продовжувала стежити за робітничими організаціями, повідомляла про зростання антирадянських настроїв серед людей, яких раніше навіть підозрювали в симпатіях до СРСР.

“Внаслідок другого бомбардування (Гельсінкі. – Ред.) почали порожніти робітничі райони, а дорогою, що йшла з міста, тягнулися безкінечні потоки жінок та дітей… Всюди спостерігалася палка ненависть до москалів (згідно з оригіналом. – Ред.)”, – повідомляв агент державної поліції у доповідній записці від 7 грудня.

“Неодноразово повторювали, що цього разу Сталін обійшов у своїх злочинах Гітлера. Коли такі слова чуєш від червоного елементу, то це говорить само за себе”, – зазначав він.

“Ненависть до росіян розгорілася моментально і набула колосального масштабу. “Москальські мудрування” – так говорять у зв’язку з тим, що Молотов заперечує факт бомбардувань Гельсінкі та інших міст. Росія втратила своїх останніх прибічників тут”, – зазначали в державній поліції Фінляндії.

Чимало колишніх фінських червоногвардійців пішли на фронт або виконували оборонне замовлення за верстатом на заводах.

“Один комуніст з Тамісаарі, який нещодавно відбував покарання на каторзі, зустрів… колишніх тюремних товаришів, призваних в армію… Почав казати про минулі справи, членство у фінській компартії та ставлення, як комуніста, до нинішньої ситуації. Тоді один зі співрозмовників різко заявив, що “минуле”- це минуле, а зараз ситуація вимагає від кожного фіна виконати свій обов’язок перед країною”, – йшлося у доповідній записці державної поліції Фінляндії від 14 грудня 1939 року.

Загалом, після початку війни, керуючись наказом про обмеження особистих свобод, фінська поліція арештувала та відправила до СІЗО лише 109 людей, яких вважали потенційною загрозою для національної безпеки. З них було 82 фіни, яких підозрювали у симпатіях до СРСР, та пару десятків радянських громадян.

“Генерал Мороз” проти Червоної армії

Головними факторами успішної оборони Фінляндії під час Зимової війни вважається не тільки патріотизм фінів, але й збіг надзвичайно суворої зими та важкого стану радянської армії, ослабленої сталінськими чистками.

Доповідні записки НКВС, оприлюднені після розпаду Радянського Союзу, свідчать про хаос у командуванні і непідготовленість радянських військових до бойових дій на території Фінляндії.

Звичайною справою під час війни була погана координація підрозділів та відсутність зв’язку між ними, вогонь по своїх – тоді з’явилася навіть приказка “Все не страшно, крім власної авіації”, затримка евакуації поранених, залишення боєприпасів без нагляду, відсутність палива для техніки та голодування військових.

Чимало радянських військових були одягнені у літню військову форму, не мали рукавиць, не вміли користуватися лижами.

“У червоноармійців чоботи промокають. Червоноармійці, не маючи можливості вчасно обігрітися і висушити портянки, простуджуються і обморожують собі ноги”, – доповідав вже 2 грудня 1939 року нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія Сталіну.

Бойові дії нерідко відбувалися за температури 30-40 градусів нижче нуля за Цельсієм, а фінські мобільні загони мали в лісах купу схованок зброї та харчів, були одягнені в білі маскхалати, влаштовували засідки і швидко пересувалися на лижах.

Радянські військові масово потрапляли в засідки і гинули від обмороження.

“В околицях міста Терійокі знайдено 18 трупів червоноармійців, з яких частина поїдена хижаками. За висновками лікарів, деякі з них були пораненими, через ненадання своєчасної медичної допомоги померли”, – доповідав Берія Сталіну 15 грудня 1939 року.

“Настав мороз, а бійці не мають взуття та рукавиць, та до того ж не постачають продовольством та боєприпасами. Понад двісті бійців вийшли зі строю, частина загинула, а інша частина без взуття (ноги загортали в портянки та бинти) були в такому поганому моральному стані, що йти з ними в бій було неможливо”, – повідомляли в НКВС радянської Карелії про стан 29-стрілкового полку у грудні.

“У мене відморожені ноги і я перебуваю в тилу на возі, в нас у роті лишилося не більше 10 людей зі 165. Зараз командування ніякого немає… хочеш – помирай в бою, хочеш – вб’ють по дорозі, тому не чекайте вдома, не повернуся”, – писав червоноармієць Бабуркін дружині в Ленінградську область в середині грудня.

 

Радянським воєначальникам видали білі кожушки, що вирізняло їх на тлі основної маси радянських військових і робило легкою мішенню для фінських снайперів.

“Значна загибель командного складу: майже всі комбати, комроти і комвзводи. Відсутність лижної підготовки дивізії, відсутність маскхалатів. Через це частини дивізії рухалися повільно і являли собою абсолютно помітні цілі, тоді як фіни швидко пересувалися і були маже непомітні”, – повідомлялося у рапорті про причини поразки 139-ї стрілецької дивізії у грудні.

 

Саме такий стан радянської армії зумовив величезну різницю у втратах.

У фінській армії загинули понад 26 тисяч військових і тисяча потрапила у полон, 43 тисячі були поранені.

Радянська армія втратила щонайменше понад 126 тисяч вбитими, померлими від поранень та зниклими, 264 тисячі отримали поранення. Чимало істориків вважають радянські втрати суттєво заниженими.

 

Шість тисяч радянських військових потрапили у полон.

З них 99 після війни попросили залишитися у Фінляндії, а інших чекала жахлива доля – кілька сотень після передачі радянській стороні розстріляли, інших відправили до таборів, а їхні родини виселили з міст.

Масова загибель українців

 

Військові з України були широко залучені до бойових дій і, як свідчать сучасники, були найгірше підготовлені до бойових дій в умовах Фінляндії.

У війні брали участь військові Київського особливого, Харківського та Одеського військових округів Червоної армії.

Кількість загиблих серед військових, перекинутих з України, історики оцінюють у десятки тисяч, але точної цифри немає. 2005 року була видана книга пам’яті “Полягли у снігах Суомі”, в якій вказані прізвища дев’яти тисяч загиблих у цій війні українців.

 

Чимало українців загинуло у битві біля містечка Суомуссалмі в грудні 1939 – січні 1940 року, куди радянське командування перекинуло на підмогу майже оточеній 163-й стрілецькій дивізії 44-ту стрілецьку Київську дивізію імені Щорса з Житомира.

Долину Суомуссалмі тоді прозвали “долиною мерців”. З 14 тисяч бійців 44-її дивізії, як вважають фінські історики, дев’ять тисяч загинули.

Радянські джерела наводять цифру 4756 загиблих тільки за 1-7 січня 1940 року.

Після виходу з оточення командира дивізії Олексія Віноградова та ще двох воєначальників розстріляли перед 700 бійцями, які залишилися живими і не потрапили у полон.

 

У своїх спогадах радянський воєначальник Кирило Мерецков, який командував 7-ою радянською армією, що намагалася прорвати Лінію Маннергейма, згадував, що найгірше довелося на фронті саме радянським військовим з України.

“Гірше вийшло з іншою дивізією, перекинутою на фронт з українського степу без попереднього навчання бійців в умовах місцевості з лісами, болотами та пагорбами і глибоких снігів. Вона опинилася у повністю незвичному для неї становищі і зазнала тяжких втрат”, – писав він у своїй книзі військових мемуарів “На службі народу”.

 

Великих втрат зазнала 75-та стрілецька дивізія, яка до червня 1939 року базувалася у Лубнах на Полтавщині, а потім була перекинута на північ Росії.

“Контингент, з якого формувалася дивізія, переважно складався з мешканців України… дивізія готувалася до ведення бою на степовій рівнинній місцевості… Для бойових дій у місцевості з лісами та пагорбами з глибоким снігом, була підготовлена слабо”, – йшлося у таємній доповідній записці НКВС про причини поразки дивізії у січні 1940 року.

В НКВС повідомляли, що лише з 14 по 24 грудня 1939 року в 75-й дивізії було вбито 954 військових, поранено 1529, зникли 1619.

 

Військові з України у своїх листах близьким описували жахливу ситуацію на фронті. Ці листи читали співробітники НКВС, і окремі цитати з них збереглися в доповідних записках відомства.

“Тато й мамо! Наша армія зустріла великий спротив, – писав танкіст Карквач батькам у Полтаву у грудні 1939 року. – Усі шляхи перекриті мінами, на деревах і під деревами міни. На деревах снайпери. Тільки відкрив люк машини, а він стріляє з дерева по наших. Багато наших людей загинуло і поранено”.

“Останні два дні довелося мені бути на передовій, де я бачив жахи, які взагалі приносить війна для народу, як ховають нас, молодих людей, у дрібних ямах, гірше худоби, а дома ж діточки чекають батьків з війни”, – писав червоноармієць Гореліков дружині в Чернігівську область.

“Сумно бачити, як гине наш брат, але ще гірше, коли кілька десятків поранених лежать на снігу, виють нелюдським голосом і замерзають на морозі, бо їх відвезти не встигають. Дуже і дуже дорого обійдеться ця війна СРСР”, – зазначав цей радянський військовий.

“Зозулі”- вбивці та “Біла смерть”

У війні велику роль відігравали фінські снайпери. Вони нерідко обстрілювали радянські війська під час наступу, коли на шляху радянської військової техніки опинялися завали, які треба було розчищати за участю саперів.

Також радянські військові повідомляли про те, що їх обстрілювали снайпери з позицій у гілках та верхівках дерев, таких вони називали “зозулями”.

Особливо прославленим був снайпер Сімо Хяюхя (1905-2002), який отримав від червоноармійців прізвисько “Біла смерть”. За різними даними, за час Зимової війни він вбив від 200 до 542 радянських військових.

 

Хяюхя використовував свій досвід мисливця та чудове знання місцевості для того, щоб багато часу проводити на вогневих позиціях, залишав їх після заходу сонця і повертався до світанку. Лише за тиждень до кінця війни він був важко поранений в обличчя. Йому більше не дозволили повернутися на військову службу.

Народження “коктейлю Молотова”

Радянська армія набагато переважала фінську за кількістю танків, маючи понад 2 000 танків проти 26 фінських.

Проте танки мали великі труднощі з проходженням через безкраї ліси та пагорби з великими валунами. А там, де вони могли пройти, фінські військові використовували проти них пляшки з запалювальною сумішшю, які пізніше назвали “коктейлем Молотова”.

У світовій історії це було не перше використання подібних пляшок у бойових діях, але фінська назва добре прижилася.

А виникла вона після нахабної брехні радянського міністра, який заявив, що радянські літаки скидають на міста нібито голодуючої Фінляндії хліб, а не бомби.

Фіни назвали “хлібним кошиком” радянську касетну авіабомбу RRAB-3, яку скидали на фінські міста, й придумали власний “подарунок” радянському міністру. За однією з версій, він спочатку називався “коктейль для Молотова”.

На заводі у селі Раямякі було налагоджено випуск цих пляшок з запалювальною сумішшю. Загалом їх випустили за роки війни 542 тисячі, використали не менше 70 тисяч з них.

Смертельне мародерство

Радянські військові були шоковані рівнем добробуту у будинках фінів, тому вони нерідко ставали об’єктами мародерства.

Якщо їжу виносили і споживали, щоб вижити, то речі намагалися надіслати рідним.

“Під час кожного відправлення машини до Ленінграда відправляється маса посилок”, – доповідав НКВС червоноармієць 4-ої окремої інженерної роти.

“Начгоспчастини відправив кілька кілограмів свічок, пакет шкіри. Воєнврач частини сьогодні відправила валізу з промтоварами. Воєнком роти тов. Музафаров відправив дві машини різних речей в Червоногвардійськ, зокрема, велосипеди та костюми дружині”, – повідомляв він.

Незабаром НКВС почав обшуки в будинках підозрюваних.

“Внаслідок обшуку у квартирі командира взводу роти зв’язку Г. і помкомвзовда Г. вилучені надіслані з міста Терійокі велосипед, костюм, два килими, 14 рушників, 6 простирадл, швейна машина, посуд…”, – йшлося у доповідній записці НКВС Ленінградського військового округу від 14 грудня 1939 року.

Мародерство зіграло злий жарт з багатьма військовими. Причина була у масштабному застосуванні вибухових пристроїв фінською армією.

 

У листах радянських військових можна зустріти свідчення про те, як вибухові пристрої забирали життя тих, хто намагався взяти начебто забуті в поспіху годинники на землі чи сісти на велосипед, в сидінні якого приховали вибуховий пристрій.

Ще гіршою була доля групи військових, які намагалися затопити піч у покинутому будинку, в якій була закладена фугасна бомба.

Тактику фінів описував радянський воєначальник Мерецков у своїй книзі спогадів “На службі народу”.

“Міні застосовували різі: протипіхотні, протитанкові, фугаси великої вибухової сили, звичайні та пастки. Валялися в селах та на дорогах, немов покинуті в поспіху велосипеди, валізи, патефони, годинники, гаманці, портсигари, радіоприймачі. Варто було відсунути предмет з місця, як лунав вибух”, – згадував він.

Лінія Маннергейма

 

Добре відомо, що важкою перепоною для радянських військ стала лінія Маннергейма – оборонні укріплення на Карельському перешийку, що мали захистити південну Фінляндію від радянського вторгнення.

Наразі чимало істориків погоджуються, що під час війни радянське командування перебільшувало її міць, аби виправдати великі втрати на фронті, а фінське робило це для збереження віри в перемогу у населення.

 

Маннергейм у мемуарах наголошував, що радянська пропаганда намагалася перебільшити значення “лінії Маннергейма”, аби виправдати допущені радянським командуванням помилки.

“Оборонна лінія, звичайно, була, але її утворювали лише подекуди довготривалі кулеметні гнізда та два десятки збудованих за моєю пропозицією нових дотів, між якими були прокладені траншеї. Її міцність стала результатом стійкості і мужності наших солдатів, аж ніяк не результатом міцності споруд”, – писав він.

Навіть через майже 30 років після війни командувач армії, яка штурмувала лінію, Кирило Мерецков із відчуттям захоплення писав про фінські оборонні споруди.

“Загальна глибина території з оборонними спорудами складала 80-100 км. З цих споруд 350 були залізобетонними та 2 400 деревоземляними, чудово замаскованими. Будь-який населений пункт являв собою укріплений вузол, забезпечений радіо- та телефонним зв’язком, шпиталем, кухнею, складом боєприпасів та палива”, – розповідав він.

“Покриття дота зроблене з залізобетону, сягало двох метрів у товщину. Я наказав для експерименту стріляти по одному з не підірваних нами дотів з близької відстані. Плита витримала пряме влучення 203-мм снаряда”, – стверджував Мерецков.

Прорвати лінію Маннергейма радянські війська змогли лише у середині лютого 1940 року. Подарунка Сталіну на день народження не вийшло.

“Справа Фінляндії – наша справа”

 

Хоча жодна країна не вступила у війну на боці Фінляндії, побоюючись нападу з боку СРСР, дипломатичну підтримку Гельсінкі надавали Британія, Франція та США.

Скандинавські країни пішли далі, таємно чи відкрито всі вони допомагали Фінляндії грошима та зброєю.

 

За словами міністра закордонних справ Фінляндії Таннера, зі Швеції надійшло 107 гармат, 90 тисяч гвинтівок та 42 млн патронів.

Стокгольм також надав кредит, аби Фінляндія могла придбати 85 протитанкових гармат шведського виробництва.

Шведи організували збори грошей для фінів, шведські медики їхали працювати до фінських лікарень, селяни везли продовольство, банки видавали кредити.

“Справа Фінляндії – твоя справа. Вступай до Добровольчого корпусу”, – йшлося у плакаті, який розповсюджували шведські волонтери під час війни.

Понад 11 тисяч добровольців з інших країн прибули до Фінляндії під час війни. Понад вісім тисяч зі Швеції, кілька сотень добровольців прибули з Норвегії, Данії та США.

Повоювати з них встиг лише шведський Добровольчий корпус, у складі якого перебували шведські та норвезькі добровольці, зокрема, й майбутній герой норвезького Руху опору Макс Манус (1914-1996), який прославився згодом низкою диверсій зі знищення німецьких кораблів.

У період наступу радянських військ, у лютому 1940 року, Добровольчий корпус перебрав на себе оборону Північної Фінляндії, дозволивши фінській армії сконцентрувати війська на головному напрямку удару супротивника біля Виборга.

Також під час війни у Фінляндії працювали близько 300 іноземних журналістів. Їхні публікації викликали хвилю закликів допомогти маленькій державі по всьому світу, особливо в США.

Хоча у Гельсінкі так і не дочекалися вступу Британії та Франції у війну, інформація про можливу висадку союзників на півночі Фінляндії, яка розповсюджувалася у провідних ЗМІ з подачі західних дипломатів, неприховані збори речей та спалювання документів у посольствах в Москві непокоїли радянське керівництво.

У березні 1940 року СРСР погодився підписати мирний договір. Фінляндія втратила 40 тисяч квадратних кілометрів території, де вироблялося 11% ВВП країни і де проживали 12% її населення, а 400 тисяч фінів стали вимушеними переселенцями.

Попри територіальні втрати, Фінляндія зберегла незалежність і довела, що за будь-який клаптик фінської території агресор платитиме велику ціну.

*У статті використані цитати з документів НКВС та фінської державної поліції, розміщені у спільній праці російських та фінських істориків “Зимняя война 1939-1940 гг. Исследования, документы, комментарии. К 70-летию советско-финляндской войны”.

Зимова війна: як Фінляндія зупинила наступ СРСР, в якому загинули тисячі українців

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Copyright © All rights reserved. | Newsphere by AF themes.