Господар триповерхового готелю, в якому ми зупинилися у Межгір’ї, виявився привітною і відкритою людиною.
Наприклад, дізнавшись, що в мене день народження приніс у подарунок пляшку червоного іспанського Vina Albali Reserva з регіону Кастілія-Ла Манча (район Толедо), якось просто під настрій запросив на каву, сам зробив…
– За вісім тисяч гривень тут у Межгір’ї я вже не можу знайти працівників. Поруч кордон (з Румунією, Угорщиною та Словаччиною- n.b.), люди за ту саму роботу отримують в Будапешті втричі більше,- розповідає.
– У Києві з цим ще більш- менш, велике університетське місто, студенти охоче підробляють,- намагаюся підтримати розмову, хоча зовсім не здивований, – задурно ніхто не хоче вже працювати, особливо молодь і добре що є вибір.
Господар погоджується, але десь розуміє, що це нове для місцевого ринку праці явище робить його бізнес дорожчим.
Наш газда і співрозмовник родом з Межгір’я, отримав освіту в Іспанії, працює і живе в Будапешті, а зароблене інвестує на батьківщині у власний готельний бізнес.
Я навіть не питаю у нього, чи має він угорський паспорт і про всі ті дрібниці, які у нас розжарюються до неймовірної проблеми. Так само світами наприкінці 80-х та – на початку 90-х роз’їхалися і поляки. Більшість повернулася і з досвідом та грошима почали робити бізнес у Польщі.
Щоб утримати працівників їм потрібно платити, оце і весь рецепт. Україна тепер не запоребрик Європи, а її частина, хто цього не зрозуміє, втратить бізнес дуже швидко.
До речі помітили, що в Закарпатті, у багатьох відомих туристам селах, скрізь розміщені оголошення про потребу в офіціянтах, покоївках, барменах, будівельниках, тощо.
Край розвивається і це очевидно.
Leave a Reply