Європейці знову виявилися заручниками Дональда Трампа, який не задумується над наслідками своєї політики. Їм залишається лише уповати на здоровий глузд у Тегерані і робити ставку на дипломатію, вважає Барбара Везель.
Це був драматичний початок року, який ризикує перетворитися на подорож дикими політичними американськими гірками. Європейці, налякані посеред святкового спокою повідомленням про неочікуване вбивство другої найважливішої людини в Ірані, зараз постали перед фактом. Непоінформовані й безсильні, як завжди, вони у черговий раз матимуть справу з наслідками одностороннього спонтанного рішення президента США. Вони потрапили у пастку Дональда Трампа і не можуть власними силами із неї вибратися.
Жодних ілюзій
Усі ілюзії щодо того, що з цим урядом у Вашингтоні можлива хоч якась більш-менш раціональна співпраця в царині зовнішньої політики, вже давно розвіялися. Цинічні заяви держсекретаря Майка Помпео, який звинувачує європейців у недостатній підтримці на Близькому Сході, лише підсилюють їхню безпорадність. Постає питання, що саме він при цьому має на увазі після смерті Сулеймані – контингент для війни, яку США ведуть на Близькому Сході? Заявам Помпео і Тампа притаманні нотки божевілля, які роблять ще більш заплутаною і без того небезпечну ситуацію.
Узагалі-то президент США обіцяв закінчити нескінченні війни на Близькому Сході і повернути американських солдатів додому. Як це поєднується із ударом проти Сулеймані, не можуть пояснити навіть досвідчені оглядачі американської близькосхідної політики. Існують побоювання, що за акціонізмом та атакою дронів на летовищі у Багдаді просто немає довгострокової стратегії. Тут навіть не йдеться про “Америку передусім” – заявлену Трампом ціль, коли йдеться про економічні відносини. У царині зовнішньої політики європейці перебувають у пастці політики США, яку формують емоційні випади непередбачуваного президента і його прибічників із кола засліплених владою неоконсерваторів, що повернулися до важеля влади у Вашингтоні. По суті їхнім єдиним поясненням вбивства Сулеймані на даний момент є: “Because we can – тому що ми можемо”.
Європі залишається лише дипломатія
Треба визнати: європейці виглядають слабкими й безпомічними, закликаючи у спільній заяві до деескалації – після того, як їхній начебто партнер США щойно зробив усе для загострення ситуації. Але, можливо, існує вікно для дипломатичних зусиль, спрямованих на запобігання найгіршому. Зрозуміло, що Тегеран планує удар у відповідь. Те, як він виглядатиме в деталях, визначатиме, дійде справа до подальшої ескалації чи ні. Рішення щодо цього, можливо, ще не ухвалене. Головний дипломат ЄС Боррель, у першу чергу, намагався встановити контакт із іранським міністром закордонних справ і спробує вплинути на нього під час кризового саміту європейців.
Тегеран хоч і оголосив про остаточну відмову від своїх зобов’язань щодо атомної угоди, до збереження якої упродовж минулого року докладали зусиль Великобританія, Франція й Німеччина. Але і ці двері не закрилися остаточно, поки інспектори МАГАТЕ ще мають право відвідувати країну. Існують також кілька інших сигналів, які вказують на те, що іранський уряд міг би говорити з європейцями.
Зрозуміло, що і в Європі ніхто не проливає сліз за Касемом Сулеймані. Він ніс відповідальність за смерті сотень тисяч людей передусім у Сирії та Ємені і був покровителем тих бойовиків, які вели війну в інших країнах і мали закріпити домінування Ірану в регіоні. Криваве придушення будь-якого спротиву було частиною цієї політики. Попри це його неочікуване вбивство викликало ударну хвилю.
Погляд у прірву на початку року
Європейці зараз повинні використати свої ще наявні контакти з іранським урядом і закликати до самозбереження іранського режиму. Тегеран знає, що він програє у прямій військовій конфронтації зі США. А економічна ситуація у країні вже зараз важка, як продемонструвала остання хвиля протестів у країні.
Чи залишилося ще місце для політичного рішення? Європейські посередники повинні використати для цього всі можливості, навіть якщо шанси рівні нулю. Загроза відкритої війни може допомогти дипломатам у їхніх зусиллях. Інакше новий рік швидко покаже, наскільки сильним є в усіх причетних їхнє прагнення до самогубства. Краще б вони ще кілька місяців почекали, перш ніж зазирати у цю політичну прірву.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle загалом.
Leave a Reply