Ср. Кві 8th, 2020

Європейські новини

ЄС, Україна, Закарпатський край

“Земля блакитна, ніби апельсин”: фільм у фільмі

11 min read
Українська стрічка про війну і життя на Донбасі: прем’єра у Берліні

Серед розбомблених будинків і мінних полів під Донецьком багатодітна родина намагається жити нормальним життям. Фільм “Земля блакитна, ніби апельсин” демонструє, наскільки це важко.

Селфі на тлі бронетранспортера Селфі на тлі бронетранспортера

Для Мирослави війна означає порожнечу за дверима її будинку: “Усі мої друзі поїхали. Місто стало безлюдним. Все, що раніше шуміло та жило своїм життям, тепер стало пустим”, – тихим голосом говорить вона на камеру. Її мати Ганна сидить поряд та слухає слова дочки.

Коли у 2014 році розпочалися сутички між бойовиками та українською армією, мати, яка одна виховує чотирьох дітей, вирішила залишитися у Красногорівці у 40 кілометрах на захід від Донецька.

Я позбавилаїх шансу на спокійне життя”

“Я позбавила їх шансу на спокійне життя”, – розповідає Ганна, коли сама сідає перед камерою. Її обличчя освітлює проміння софіту, а позаду неї завішена чорним стіна. “Але ми не могли піти. Я ніколи не зможу жити десь в іншому місці, знаючи, що тут мої батьки, що тут моя сестра. Хтось має залишитися, аби знову відбудувати місто”, – каже жінка.

Про те, як сім’ї доводиться виживати, оповідає дебютний повнометражний документальний фільм “Земля блакитна, ніби апельсин” української режисерки Ірини Цілик. Його європейська прем’єра відбулася на 70-му міжнародному кінофестивалі Берлінале у столиці Німеччини в рамках програми Generation 14 plus. Нещодавно на міжнародному фестивалі незалежного кіно “Санденс” в американському Парк-Сіті стрічка була відзначена нагородою за кращу режисуру. Початок блискучий – адже це перша повнометражна стрічка Ірини Цілик.

Ірина Цілик та її команда Ірина Цілик та її команда

“Земля блакитна, ніби апельсин”: фільм у фільмі

“Світло, камера, почали!” – оголошує дитячий голос. Частково зйомки для документального фільму “Земля блакитна, ніби апельсин” проводилися не самою постановницею та її командою, а дійовими особами цієї картини – членами сім’ї Ганни. Вони самі знімали кіно про себе – документували своє життя в зоні бойових дій на Донбасі.

Взагалі-то, спершу Ірина Цілик планувала зняти документальний фільм про освітній кінотабір “Жовтий автобус”, де кінематографісти, у тому числі й Цілик, проводять кіносемінар для школярів з прифронтових територій на Сході України. Цей проєкт розроблений для того, щоб забезпечити умови інтелектуального і творчого розвитку дітей.

Що казати у мікрофон? Сцена з фільму Що казати у мікрофон? Сцена з фільму

Плани Цілик змінилися після того, як кінотабір відвідали Мирослава Трофимчук та її сестра Анастасія. Саме вони запросили молоду кінематографістку та її команду в їхнє рідне місто. “Ми одразу закохалися у цей маленький світ і вирішили зняти портрет їхньої родини. Нам здалося, що це буде більш глибоко і особисто, ніж знімати фільм про проєкт”, – розповіла Ірина в інтерв’ю DW .

Сестри ж були настільки мотивовані після відвідування кінотабору “Жовтий автобус”, що взялися знімати свій власний фільм про життя їхньої родини. Ірина Цілик більше року супроводжувала Трофимчук впродовж їх знімальних робіт: Мирослава знімала, Настя керувала зйомками, мама Ганна монтувала контент, а молодшим братам Владиславу і Станіславу дозволялось перед окремими сценами клацати хлопавкою.

Жарти і сміх на тлі вибухів

Своєю чергою, Ірина Цілик та оператор В’ячеслав Цвєтков зняли свої кадри – і по ним повсякденне життя родини Трофимчук сірим зовсім не назвеш. Під Новий рік сім’я прикрашає гірляндами ялинку – під жарти і веселий сміх. Потім всі разом вечеряють і п’ють чай, після чого дружно грають музику: один – на саксофоні, інші – на акордеоні, фортепіано, гітарі. Такий собі сімейний оркестр. За словами Ірини Цілик, Ганна щодня бореться за те, щоб життя її дітей, по можливості, залишалася “нормальним”.

Десь вдалині лунають вибухи, а мама і діти навіть не реагують: лежать разом перед телевізором і дивляться якийсь чорно-білий фільм. Навіть маленькі діти давно навчилися визначати, коли справді наближається небезпека, а коли на стрілянину і вибухи можна не звертати уваги. Як каже Ірина Цілик, для людини, яка вперше опинилася у таких умовах, подібна картина виглядає сюрреалістично. Однак поживши в прифронтовій смузі, до цього звикаєш.

Нормальне цивільне життя – і війна. Любов до близьких, віра в щасливе майбутнє – і руйнування. Саме на таких протиставленнях побудована робота Ірини Цілик. Коли Мирослава закінчує школу (після чого починає вивчати операторське мистецтво), вона фотографується з атестатом зрілості в руках перед розбомбленою будівлею школи. Поруч – мальовниче макове поле. Так і хочеться кинутися в це море червоних квітів, які м’яко колихає вітер. Але підходити до нього не можна: воно повністю заміноване.

Реалії війни – і мирні картини, деякі з яких нагадують натюрморти і випромінюють неповторне світло … Те, як Ірина Цілик зняла цей фільм, видає в ній не тільки кінематографіста, але також поета і письменника. Вона, дійсно, пише вірші і прозу і вже зробила собі завдяки своїм творам ім’я – зокрема, і за межами України.

Під час зйомок фільму Земля блакитна, ніби апельсин Під час зйомок фільму “Земля блакитна, ніби апельсин”

Фільм, який лікує душу

За словами 16-річної Насті, яка в майбутньому, як і її 18-річна сестра Мирослава, хоче працювати в кіно, зйомки допомогли всій родині відволіктися від війни і розслабитися. І потім, коли озвучувати свої проблеми, вони ніби відходять на задній план, та й заняття кінематографом, завдяки проведенню зйомок, стали по-справжньому улюбленою справою, всім членам цієї сім’ї допомогло лікувати душі, розповідає дівчинка. “Якби не музика і кінематограф, я навіть не знаю, як би ми жили з усім тим, що там відбувається. Адже це дійсно важко і страшно”, – розповідає Настя.

Як зізнається Ірина Цілик, так чи інакше стикатися з війною в останні шість років їй доводиться постійно – як через творчість, так і в житті. Її чоловікові, письменнику Артему Чеху, довелося з квітня 2015 року по липень 2016 року служити в українській армії на Донбасі. За словами кінематографістки, це був незабутній досвід для її родини, для їх сина. Бути жінкою, яка чекає, коли чоловік повернеться з війни, – це накладає на життя особливий відбиток, зізнається Ірина.

Фільм “Земля блакитна, ніби апельсин” показує, що означає виживати пересічним людям в умовах війни. І в той же час він демонструє невтомну спрагу життя, яка стає маяком, що вказує в жорстокому світі вірний шлях.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Copyright © All rights reserved. | Newsphere by AF themes.