Анатомія залежності. Чи завжди нам подобається те, чого ми хочемо

Донедавна вважали, що якщо ми чогось хочемо – то це тому, що нам це подобається. Але зараз наука ставить під сумнів цю ідею – і торує шлях до можливих ліків від залежності.

У 1970 році провели ганебний експеримент над пацієнтом з Нового Орлеана. Ми знаємо його лише як Пацієнта В-19.

В-19 був нещасним. У нього були проблеми з наркотиками, і його виключили з армії за гомосексуальні нахили. В рамках його терапії, щоб спробувати “вилікувати” від гомосексуальності, психіатр Роберт Гіт під’єднав до його мозку електроди, прикріпивши їх до, як на той час вважали, центрів задоволення.

Поки електроди були під’єднані, B-19 мав можливість їх увімкнути, натискаючи кнопку. І він натискав її раз за разом – понад 1000 разів на сеанс.

“Це змушувало його почуватися дуже сексуально збудженим”, – говорить Кент Беррідж, професор біопсихології та неврології з Мічиганського університету. B-19 відчував примус до мастурбації. З увімкненими електродами йому здавалися сексуально привабливими як жінки, так і чоловіки. Та коли електроди знімали, він рішуче протестував.

Але Роберт Гіт помітив дещо дивне. Коли він попросив B-19 описати, як він почувався з електродами, він очікував, що той опише це словами на кшталт “фантастично”, “дивовижно”, “чудово”. Але цього не сталося. Насправді він, здавалося, зовсім не отримав задоволення від цього експерименту.

То чому ж він продовжував натискати кнопку і чому протестував, коли електроди знімали?

Чи завжди нам подобається те, чого ми хочемо

Кент Беррідж каже, що для початку ми повинні визнати, що, хоча B-19 не насолоджувався відчуттями, які викликають електроди, він тим не менше хотів увімкнути електроди.

Але це звучить як суперечність.

Протягом багатьох років психологи та неврологи припускали, що немає реальної різниці між тим, що щось подобається, й бажанням цього. “Подобатися” та “хотіти” звучать як два слова, які фіксують однакові явища. Звісно, коли я хочу вранці кави, це тому, що мені подобається кава?

coffee cup

Поряд із цим припущенням – що “подобатися” прирівнюється до “хотіти” – було й інше. Поширеною була думка, що в мозку існує система, що включає гормон дофамін, яка керує і бажанням, і вподобанням. Більше того, здавалося, є вагомі докази того, що дофамін важливий для задоволення.

Щури, як і люди, люблять солодке, але коли з їхнього мозку вилучали дофамін, а у клітки клали солодке, вони переставали шукати ці продукти. Тому вважали, що якщо забрати дофамін, то зникне і задоволення.

Але чи все так? Кент Беррідж знайшов інший спосіб дослідити зв’язок між дофаміном та задоволенням. Після видалення дофаміну з мозку щурів він годував щурів солодкою речовиною.

“І на наш подив, щурам все одно сподобався смак. Задоволення все ще було”, – каже він.

В іншому експерименті в його лабораторії щурам підвищили рівень дофаміну, після чого вони стали набагато більше їсти – але їм не стало це більше подобатися.

Ви можете запитати, як учені в лабораторії знають, що гризуни отримують насолоду. Річ у тім, що щури мають міміку, досить схожу на людську. Коли вони їдять солодку речовину, вони облизують губи; коли щось гірчить, вони відкривають рота і хитають головою.

То що ж відбувається? Чому щурам все ще подобається їжа, якої вони, здається, вже не хочуть?

Кент Беррідж мав гіпотезу, але вона була настільки дикою, що навіть він не дуже вірив у неї – принаймні, недовго. Чи можливо, що тим, чого ми хочемо, та тим, що нам подобається, керують окремі системи в мозку? І чи можливо, що дофамін не впливав на уподобання – а лише на бажання?

щур

Протягом багатьох років наукова спільнота лишалася скептичною. Але зараз теорія набула широкого визнання.

Дофамін збільшує спокусу. Коли я зранку йду на кухню і бачу кавоварку, саме дофамін змушує мене варити каву. Дофамін посилює бажання їсти, якщо ви голодні, і змушує курця палити.

Найнесподіваніші докази того, що система дофаміну керує бажанням, а не уподобанням, знову-таки надійшли від нещасного лабораторного щура.

В одному з експериментів Кент Беррідж прикріпив до клітки зі щурами маленьку металеву паличку, яка при дотику давала незначний удар струмом.

Звичайний щур після одного або двох дотиків вчиться триматися подалі від палички. Але, активувавши дофамінову систему щура, Беррідж зумів змусити гризуна захопитися паличкою. Він підходив до неї, нюхав, торкався лапою або носом. Навіть після того, як отримував незначний шок, він періодично повертався через 5-10 хвилин, поки експеримент не зупинили.

Можливо, це пояснює мою звичку до кави. Я одночасно хочу і люблю свою ранкову каву. Але післяобідня – від якої я не можу втриматися – на смак для мене гірка і неприємна. Я хочу її, але вона мені не подобається.

coffee cup empty

Не буде перебільшенням сказати, що Кент Беррідж змінив наукове розуміння людського бажання та мотивації.

Він стверджує, що бажання є більш важливим, ніж уподобання. Зрештою, для збереження наших генів неважливо, чи любимо ми секс або їжу. Набагато важливіше, чи ми хочемо займатися сексом, чи шукаємо ми їжі.

Short presentational grey line

Найважливішим наслідком відмінності між бажанням і уподобанням є новий погляд на залежність – чи то від наркотиків, алкоголю, азартних ігор чи, можливо, навіть їжі.

sugar cubes

Для залежної людини бажання стає відокремленим від вподобання. Дофамінова система відзначає, що певні сигнали – наприклад, вид кавомашини – можуть принести “винагороду”.

Бажання ніколи не зникає, і його викликають численні сигнали. У наркозалежних бажання вживати наркотики може викликати шприц, ложка або навіть вечірка чи перебування на вулиці.

Але бажання ніколи не зникає – принаймні надовго. Це робить наркозалежних надзвичайно вразливими до рецидивів.

Вони хочуть вживати наркотики знову, навіть якщо це не дає їм жодного задоволення. Для щурів дофамінова сенсибілізація може тривати пів життя. Зараз завдання дослідників – знайти, чи зможуть вони скасувати цю сенсибілізацію – у щурів, а потім, сподіваємось, і в людей.

Але повернімося до пацієнта В-19. Згадаймо, що він був підключений до так званого електрода задоволення і продовжував натискати кнопку, щоб його активувати, проте не виказував захвату від відчуттів.

У той час психіатр Роберт Гіт замислювався, чи вміє він виражати свої почуття. Але зараз ми маємо більш переконливе пояснення. Швидше за все, B-19 справді не отримував задоволення від відчуттів, які викликала кнопка, – але водночас мав непереборне бажання її натиснути.

Що стосується мене, то я піду за своєю другою чашкою кави.

  • Девід Едмондс
  • BBC World Service

MIXADVERT