Холодна війна і протистояння розвідок. Маловідомі епізоди з життя шпигунів

Після Другої світової війни у розділеній Німеччині з’явилися військові місії зв’язку. Офіційно вони працювали для підтримки зв’язку між збройними силами СРСР і Заходу, але дуже скоро місії перетворилися на команди передових розвідників, про які досі мало що відомо.

“Пам’ятаю, їдемо ми, а в ліску поруч з’явилися антени натівських зв’язківців, – згадує Юрій Матирко, що служив у радянській місії зв’язку в місті Бюнде. – Майор наказав: значить, влітаєш туди, різко гальмуєш, вмикаєш задню передачу і завмираєш. Я маю встигнути все сфотографувати. За моєю командою женеш назад. Якщо у тебе не вийде – англійці нас там і розстріляють”.

20-річний водій впорався, і радянським розвідникам вдалося живими повернутися на базу. Але так щастило не всім.

“Надійне і точне джерело”

блок-пост в ФРГ

Потсдамська мирна угода розділила Німеччину на чотири окупаційні зони: східну – радянську, і три західних – британську, французьку та американську.

Незабаром представництво радянських військових з’явилося у кожній із західних зон, а посланці французьких, британських і американських збройних сил – у східній Німеччині.

Спочатку головним завданням місій зв’язку було підтримувати постійний контакт і взаємодію між командирами і штабами сторін. Працівники місій брали участь у роззброєнні Німеччини, допомагали затримувати нацистських злочинців, захищали інтереси співвітчизників.

Але незабаром після початку холодної війни “місіонери” раптом опинилися в унікальному становищі. Вони були практично єдиними військовими, які щодня могли легально і доволі вільно їздити територією ймовірного ворога. Так місії зв’язку перетворилися по суті на розвідувальні місії.

“Досвід доводить, – писав пізніше американський генерал Лоріс Норстад, – що розвіддані, зібрані нашою військовою місією [у Східній Німеччині], – найбільш надійне й точне джерело у розпорядженні нашого командування …”

Чисельність місій була невеликою. Наприклад, радянська місія, яка працювала в британській зоні окупації, налічувала 31 людину (з них 11 офіцерів, решта – представники технічного та обслуговчого персоналу). А американська місія зв’язку в НДР мала лише 14 людей, тому що угоду про роботу військових США підписували, коли відносини між СРСР і Заходом були доволі напруженими.

“Двері відчиниш – і тобі кінець”

затримання машини місії
Підпис до фото, Автівки військових місій зв’язку завжди мали великий і яскравий номерний знак з зображенням державного прапора

Члени кожної військової місії зв’язку могли зазвичай вільно пересуватися тією зоною окупації Німеччини, в якій вони перебували. Заборонялося заїжджати лише у заздалегідь обумовлені райони – найчастіше там розташовувались військові частини та військові заводи. Але саме туди насамперед і прагнули розвідники.

“Суто фізично неможливо було завжди супроводжувати машини місії. Та й в цьому не було потреби. Багатьом цивільним, що мешкали в регіоні, та обов’язково всім військовим видавали спеціальні картки. У них пояснювали, як саме виглядають автомобілі радянської військової місії, й казали: щойно ви такі авто побачите, відразу телефонуйте за вказаним номером. І такі дзвінки у підсумку дуже допомагали”, – розповідає полковник Річард Блант, що служив у складі британського контингенту в Німеччині.

Британський підрозділ, що стежив за радянськими “місіонерами”, прозвали “білими мишами” за колір патрульних машин.

Британський поліцейський біля машини
Підпис до фото, Водії “білих мишей” проходили спеціальні курси екстремального водіння, щоб краще стежити за машинами радянської місії. Військові шофери з СРСР були вчорашніми строковиками

“Люди постійно повідомляли про переміщення радянських автівок. А ми вже дивилися – якщо розвідників бачили у дозволеній зоні, то нічого не робили, просто намагалися прорахувати їхній подальший маршрут. Якщо у забороненій – відразу надсилали машину, щоб зупинити їх”, – доповнює Стюарт Г. (він просив не вказувати його прізвище), що служив у загоні “білих мишей” наприкінці 1980-х.

Річ у тім, що за повоєнними домовленостями, машини “місіонерів” мали недоторканність, як авто дипломатів. Це стало великим козирем для розвідників і головним болем для тих, хто їм протистояв.

“Поки ти в авто, вважається, що ти на території СРСР, і нічого тобі чужі військові зробити не можуть. Тому, коли наші офіцери виходили з машини щось сфотографувати або з іншим завданням, головне було встигнути вчасно назад в машину забігти”, – пояснює Юрій Матирко.

Перешкодити вилазкам “місіонерів” до заборонених зон можна було тільки фізично блокуючи їхні авто та закриваючи їм огляд. Зазвичай першими їх зупиняли ті самі військові, за якими й намагалися шпигувати розвідники.

Блокування радянської машини
Підпис до фото, Зазвичай машини “місіонерів” блокували з двох боків. Якщо у цей момент поруч проїжджала військова колона, то огляд розвідникам закривали, накриваючи вікна плащ-наметами, куртками, а іноді й просто спинами

“Різні були блокування. Ось коли автомат наставляють, це жесть. Коли п’ятеро кидаються на твою автівку, ламають антени, двірники, дзеркала і взагалі все, що можна зламати, – ось це жесть. Були випадки, коли наші хлопці сиділи по вісім годин у машині безвилазно. Чекали, поки британський військовий аташе приїде, і всі папери оформлять, щоб потім на базу супроводити. Хлопці мочилися у пляшки, бо, якщо хоч трохи двері відкриєш, – то справи кепські”, – згадує Матирко.

Були блокування зі смертельними наслідками, щоправда, всі – на території Східної Німеччини. У 1984 році солдат армії НДР побачив машину французьких “місіонерів”, які знімали нову техніку, що надійшла на базу мотострілецької дивізії. Намагаючись перешкодити розвідникам, солдат вирішив протаранити їхню машину своєю вантажівкою. Боєць французької військової місії Філіп Маріотт загинув на місці.

У 1985 році радянський вартовий застрелив майора Артура Ніколсона з американської військової місії зв’язку. Офіцер потрапив на територію військової частини, де були новітні радянські танки Т-80 і почав фотозйомку. Вже на зворотному шляху його помітив вартовий. Ніколсон побіг до машини, солдат вистрілив і поранив його. За кілька хвилин американець стік кров’ю і помер.

Червона картка

Робота “місіонерів” і в Східній, і в Західній Німеччині завжди активізувалася під час військових навчань.

“Щойно починалися навчання, нам надсилали карти, де червоним позначали додаткові райони, куди нам забороняли в’їжджати на час маневрів. Ми називали це, вибачте, місячними. Тому що приходила така карта вся у червоних плямах. Для нас це, звичайно, був знак. Куди було заборонено – туди насамперед і намагалися потрапити”, – каже Матирко.

У такі періоди активізувалися й “мисливці” за розвідниками.

“З початком навчань “білі миші” встановлювали цілодобове чергування недалеко від радянської бази “місіонерів”. Найчастіше ти довго-довго сидиш і чекаєш. А потім повз пролітає авто з яскраво-жовтим номером і великим радянським прапором. Це означає, що робота починається. У нас в машині завжди був альбом зі світлинами всіх офіцерів місії, фото автівок з номерами. Тому зазвичай незабаром після початку супроводу ми навіть вже знали, кого саме сьогодні ведемо”, – розповідає Стюарт.

"Білі миші" і радянський розвідник
Підпис до фото, Попри протистояння, періодично “білі миші” супроводжували авто радянської місії зв’язку під час екскурсійних поїздок Німеччиною. На фото – британські та радянські солдати під час візиту до музею на місці колишнього фашистського концтабору в місті Бельзен

За спогадами учасників подій, під час навчань “місіонери” і “білі миші” намотували по 1000-1200 км на день. “Зазвичай годині о 4 ранку ми виїжджали й о першій годині ночі поверталися на базу”, – згадує Матирко.

Теплі відносини

Виїхавши на завдання, розвідники насамперед намагалися відірватися від машини поліції, що супроводжувала їх. У Східній Німеччині американські та британські “місіонери” легко тікали від своїх переслідувачів, бо мали джипи з підвищеною прохідністю й потужними двигунами.

Радянським “місіонерам” на заході було складніше. “Білі миші” проходили спеціальні курси екстремального водіння. А радянських водіїв набирали з солдатів-строковиків, яких переводили у прапорщики й доправляли до Західної Німеччини без будь-якої додаткової підготовки.

“Іноді по 2-3 години ганяли, щоб відірватися. Великим фартом було зустріти в такий день на дорозі радянських далекобійників, що перевозили міжнародні вантажі. Вони зазвичай по двоє їздили. І ми вигадали такий трюк. Під’їжджаєш до далекобійника, який йде другим, сигналиш. Він дивиться на тебе – а ми ж у нашій військовій формі мали їздити – і вони впізнавали, що ми свої, радянські. А далі майор жестами просив прикрити нас від переслідування ззаду. Хлопці завжди погоджувалися допомогти. Після цього ми били по газах й обганяли обидві фури. А дальнобій, котрий йшов другим, також починав обганяти свого товариша, але дуже, дуже, дуже повільно”, – сміючись, розповідає Матирко.

Поки водій фури неспішно закінчував маневр, машина розвідників спершу максимально прискорювалась, а потім зіскакувала з автобану на якусь невелику стежку і ховалася за першу-ліпшу перешкоду або в кущі.

“Після такого трусило, звичайно. Погоня, адреналін. Та й вилітаєш з траси на ґрунтівку на шаленій швидкості, не знаючи що під тобою. Ми так кілька разів трохи машину не вгробили, і самі мало не розбилися”, – каже Матирко.

солдати біля бази

При цьому і британські, і радянські ветерани місій зв’язку кажуть, що попри ризиковані переслідування і жорсткі блокування, відносини між розвідниками та їхніми “супроводжувачами” часто були шанобливими.

“Так, погоні іноді були тривалими, іноді ризикованими. Але загалом наші відносини були доволі теплими, як мені видається. Ми періодично супроводжували радянських військових, щоб вони могли з’їздити, наприклад, на важливий для них військовий меморіал або на екскурсію до місць, які формально перебували у закритих зонах. Вони, своє чергою, також намагалися зробити нам щось приємне, робили невеликі подарунки”, – розповідає Стюарт.

Спільний контроль

Під час таких вилазок розвідникам обох блоків вдавалося зібрати інформацію про позиції ударних ракетних комплексів, озброєння, розташування та переміщення військових частин опонента, а також про новітні розробки, що надходили до військ. Офіцери також закладали схованки для розвідників-нелегалів, що працювали під глибоким прикриттям в тилу протиборчих блоків.

З 1940 до 1960-х років, за оцінкою американських генералів, розвідники місій зв’язку добували до 90% всіх точних даних про стан справ у Східній Німеччині. З появою фотоапаратури з високою роздільною здатністю, а потім супутникових зображень ця пропорція дещо змінилася.

Однак “місіонери” продовжували відігравати важливу роль. Як зазначає полковник Блант, по суті розвідники обох блоків здійснювали постійний взаємний контроль за військовими угрупуваннями одне одного. При такому постійному спостереженні жодна зі сторін не мала можливості непомітно для опонента наростити або зосередити великі сили на передових позиціях, що було важливо під час холодної війни.

Військові місії зв’язку припинили роботу в 1990 році після об’єднання Німеччини.

“Коли стало відомо, що ось-ось оголосять про кінець холодної війни, радянський офіцер зняв свою зимову шапку і кинув її мені на пам’ять. Його звали Оніпко. Я досі в деталях пам’ятаю той день і зберігаю цю шапку. Було б добре коли-небудь знову побачитись”, – каже ветеран “білих мишей” Кіт Бейлі.

  • Ольга Івшина
  • ВВС

MIXADVERT